WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Рейдерство в українській культурі - Реферат

Рейдерство в українській культурі - Реферат


Реферат на тему:
Рейдерство в українській культурі
У бізнес слово "рейдер" перейшло з морського словника. Воно походить від англійського "raid", одним із значень якого є "наліт, набіг, облава". Таку назву мали військові, або озброєні торговельні кораблі, що мали змогу самостійно вести бойові дії. Та ці дії зводилися, головним чином, до захоплення мирних купців та подорожуючих. Тобто, говорячи більш звичною для нас мовою, вони займалися піратством. Після того, як це слово перейшло до лексикону економістів, воно зберегло основне значення, і тільки трохи його змінило. Зараз воно стало визначати послідовність операцій, які із-за недосконалості законодавства дозволяють отримати контроль над капіталом. Тобто відбувається відбір активів у законних власників [1].
Часто рейдерством називають більш-менш законний, досить складний, високоінтелектуальний та високоприбутковий бізнес, який є важкодоказовим видом злочину. Також рейдерством називають недружнє поглинення або приєднання фірми-конкурента чи просто прибуткового підприємства.
Слід зазначити, що у так званих цивілізованих країнах процеси злиття та поглинення підприємств вважаються самостійною частиною реальної економіки. І ці процеси регулюються державою. Зовсім іншою є ситуація у нашій країні. Так, якщо у 90-ті роки ХХ ст. стартовий капітал "зароблявся" банківськими аферами, махінаціями, пограбуваннями, здирництвом та вбивствами, то на початку ХХІ ст. на зміну відвертому криміналу прийшов начебто законний засіб пограбування - рейдерство. Тож, в Україні рейдерство фактично стало інструментом позбавлення власників законних майнових прав із застосуванням різного роду протиправних схем [1, 2].
На жаль, у 2007 році тема рейдерства стала актуальною і в культурі, більше того, набувши дуже загрозливих форм.
"Рейдерство "по-українськи" вийшло на новий культурний рівень", - так характеризує преса ситуацію, що склалася вже на початку літа. Любителі нахабно відхапати собі чиєсь приміщення чи майно свій хижий погляд націлили на культурні інституції. Якщо раніше громадськість обурювалася поодинокими "кавалерійськими атаками" на заклади мистецтва, то зараз вималювався цілий перелік таких установ, які ризикують залишитися без даху над головою [3].
У гарячому "топі" столичних культурних ізгоїв опинилися і Національний центр імені Курбаса, і Центр сучасного мистецтва "Совіарт", і галерея "Ательє Карась", і Асоціація діячів сучасного мистецтва України, і Асоціація артгалерей України, і галерея "Ра", і Київська спілка композиторів, і театр "Актор". І ще півтора десятка гуманітарних установ, чиї стіни і горища позбавили сну, спокою і здорового глузду столичний депутатський корпус, а також тих, хто за ним маячить [4].
Також, без даху над головою залишилися журнал "Радуга" та видавництва "Соняшник" і "Книга пам'яті України". Їх, зокрема, було виселено з будинку на вул. Б. Хмельницького, 51. Цим видавництвам не було подовжено оренду приміщень і навіть не запропоновано взяти участь у конкурсі на право оренди [5].
А добрий десяток видатних українських художників (гордість вітчизняної культури), тремтячи, сидять на валізах, очікуючи нашестя у свої майстерні, галереї і кабінети новоявлених "камінних господарів", котрі прийдуть і скажуть: "Йдіть геть! Тепер тут будуть "наші"!" [4].
Те, що відбувається у 2007 р. з цілою низкою відомих столичних культінституцій, не наснилося б у страшному сні ще п'ять років тому. Звичайно, тут не простий збіг обставин, - звертали увагу у пресі. І не окремі випадки (адже в різний час могли і прикрити поодинці і послати куди подалі). Тепер вочевидь спланована програма. Щоб за короткий час так поставити на вуха "європейську столицю", проводячи планомірне вигнання з центру розумного, доброго, вічного - це треба сильно потренуватися! [4].
Тож тема рейдерства, та пов'язана з нею тема стосунків мистецтва і влади, стала чи не найпопулярнішою у ЗМІ. Публікації про те, як непросто і навіть болісно ці стосунки складаються, вже почали нагадувати повідомлення з зони бойових дій: митців безпардонно викидають на вулицю, жорстоко лупцюють, примовляючи, що їхнє бажання творити прекрасне, добре і вічне не вписується у бізнес-інтереси сильних світу цього. Реакція громади на тотальний "безпрєдєл" логічна - "ми обурюємося, ми засуджуємо, ми вимагаємо припинити це неподобство" [6].
У пресі зазначалося, що чиновники нової генерації нав'язали художникам життя за моделлю "бути чи не бути". Підставою для виникнення цього питання Гамлета, на жаль, стала стаття 118 Закону "Про державний бюджет України на 2007 рік", згідно з якою договори на оренду державного і комунального майна, укладені до 1 січня 2007, продовжуються на конкурсній основі. На практиці це означає, що тепер нарівні з людьми мистецтва в конкурсі може брати участь будь-який підприємець. І природно, художники, які багато років працювали у відремонтованих ними самими помешканнях у центрі столиці, ризикують усе втратити. Адже зрозуміло ж, хто запропонує більш значну орендну плату [7, 8].
У пресі зазначалося, що мета статті Закону цілком благородна, спрямована на поповнення скарбниці за рахунок перегляду орендних ставок під час користування комунальною власністю (оренди приміщень). Питання вирішується за допомогою конкурсу - виграє право на оренду більш платоспроможний претендент. Проте у цій, здавалося б, прозорій системі відносин "держава-орендар" виявилося багато підводних течій і класичних чиновницьких трюків [7].
І хоча ніхто не сумнівався, що текст документа передбачає збагачення держскарбниці, та навряд чи хтось припускав, що "підтекст" геть-чисто проковтне власне "текст". І гарячі голови, смикаючи за ниточки букви закону, почнуть ще й затято трясти за петельки інтелігенцію. Займаєш помешкання в центрі, отже, кроком руш на аукціон! Якщо, звичайно, зможеш змагатися з платоспроможністю магната, котрому ніде свій п'ятисотий офіс прибудувати.
Швиденько приспіло до столу і рішення Київради. Чиновники, не зволікаючи, зібралися виставити на аукціон понад двадцять ласих будівель - звісно, у центрі. Нібито "приміщення виставлять на продаж після закінчення терміну дії договорів оренди...". Але люди з рушницями давно біля порогів. І всім абсолютно байдуже до значущості та статусу тієї або іншої культурної інституції [4].
За словами співробітниці київської організації Національної спілки художників України Т. Катусенко, художні майстерні розташовано переважно в центральних районах Києва. Зокрема, у Шевченківському їх до 130, у Подільському - 70, у Голосіївському - 20. Розташовуються вони, головним чином, у підвалах, які майстри орендують уже по 20-25 років. Закон про держбюджет 2007 р. фактично розв'язав руки усім бажаючим захопити ці помешкання. До речі, у конкурсній комісії, що розглядає питання оренди, немає ні представників Спілки художників, ні співробітників управління комунального майна, до неї входять тільки депутати і голови районів. Тому з початку року постійно тягнуться розгляди по цихпитаннях [8].
Навряд чи Президент України В. Ющенко, підписуючи Закон, міг передбачити, яких
Loading...

 
 

Цікаве