WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Арт-ринок в Україні - Реферат

Арт-ринок в Україні - Реферат

арт-інвестування - значна прибутковість. За оцінками різних експертів вона досягає 50% річних.
Однак, про зміни у соціальній шкалі цінностей на користь мистецтва можна буде говорити лише тоді, коли слово "економіка" почне використовуватися з епітетом "біла". Бо зараз взаємовідношення центральних фігур арт-ринку - художника, галериста та покупця - не що інше, як театр тіней.
Продюсер, товкач, галерист - назв багато, а суть єдина. Це особа, без якої не може обійтись жоден художник у цивілізованій державі. В Україні арт-ділерство, головним чином, справа дилетантська. Більшість з тих, хто підробляє збутом чужих картин, - стихійні посередники. Вони здійснюють разові операції, та отримують свій "навар". Продавати художні твори планово можуть лише одиниці [4].
Найбільші професіонали на цьому фоні - галеристи. Головним чином тому, що знають: легких грошей тут не буває. У художника треба спочатку вкласти немалий капітал, витратитися на "промо", а далі терпляче, поволі, день у день працювати, наближаючи прибутки. Дуже часто теорія не співпадає з практикою, тож про безхмарність галерейного бізнесу говорити зарано. Вважається, що солідних галерей в Україні небагато: півдюжини у столиці, декілька у Львові, Харкові, Одесі.
Також, фахівці вважають, що діяльність галерей була б більш ефективною, коли б їм полегшили життя та прийняли низку відповідних законів. Головним чином, це стосується меценатства та податків при придбанні творів мистецтва. Бо зараз виникає парадокс: якщо галерея прозора для податкової системи, то вона не вигідна художнику. Як тільки галерист ставить на цінник власну стопроцентну накрутку (буває більше, іноді - менше), автор твору у черговий раз розуміє перевагу прямого контакту з клієнтом. Бо за подвійну ціну продати роботу значно важче. Тим більше у країні, де картини реалізуються по катастрофічно низьких цінах [4].
Водночас, - вважає мистецтвознавець І. Марченко, - немає системи навіть із оцінки робіт, які виставляють у галереї. Це велика проблема, адже всі ціни беруть "зі стелі". Отож це не можна вважати серйозним бізнесом, бо художнику доводиться бути менеджером. За кордоном зовсім інша картина, там створено чітку систему "галерея-художник". Можливо, цим і пояснюється те, що багато наших талантів виїздять за кордон. А у нас між галереєю та художником не існує чітких ділових стосунків [5].
Тож, серед персонажів арт-ринку фігура галериста - найбільш утаємничена. Скільки коштує той чи інший художник, як правило, знають усі. Правду про доходи галериста не знає ніхто. Наскільки його бізнес рентабельний - великий секрет. Навіть найбільш чесні, ті, які офіційно показують свій прибуток, приречені на подвійне життя. Бо інакше вони будуть ледве зводити кінці з кінцями [4].
Важливими учасниками арт-ринку, безумовно, є покупці творів мистецтва. Покупці поділяються на дві групи. До першої відносяться покупці-інвестори, які прагнуть збільшити власні капітали, вкладаючи їх у витвори сучасного мистецтва. До другої, більш поширеної в Україні, групи споживачів художньої творчості відносяться заможні люди, для яких мистецтво, у першу чергу, насолода. Саме ці групи покупців головним чином створюють основу для виникнення та подальшого розвитку арт-ринку.
Вважається, що покупець мистецтва зростає у власних очах. Він знає, що мистецтво не може бути дешевим, і пишається тим, що може дозволити собі меценатство. На жаль, замість свідомого шанувальника мистецтва, у реальності художники дуже часто вимушені мати справу з скупим, мало освіченим суб'єктом. Він витратить декілька мільйонів зелених, щоб заволодіти будинком на Печерську, а купити картину - жаба давить.
З іншого боку, як потенційні покупці можуть долучатися до мистецтва? На відвідування музеїв вони не мають часу. Телебачення художній смак не формує: в Україні немає жодної професійної програми про мистецтво. Тож, коли суспільство тотально не розбирається у мистецтві, є загроза, що клієнтом почнуть маніпулювати.
Наприклад, художник Ікс замість таланту має добре підвішений язик. Ікс відвідує ток-шоу, де розповідає, який він неперевершений. Згадує своїх друзів - як мінімум, англійську королеву та Папу Римського. Саме у такі моменти клієнт готовий хапати телефон і наказувати референту терміново зв'язатися з агентом художника Ікс для можливого придбання його картин. Хоча і подібні ситуації теж мають сенс, бо покупець починає вважати себе не тільки багатим, а й сучасним та культурним [4].
Все ж, найбільша мрія художника - корпоративний покупець. Такий, яких у нас майже немає. Це на Заході нікого не дивує, коли колекція художніх творів є обличчям крупної фірми. Коли б такі прогресивні підприємці з'явилися в Україні, це значно б покращило ситуацію з арт-ринком.
Дуже довго у нас існував помилковий стереотип про те, що художник має бути голодним. Водночас забували, що художник не тільки їсть. Він мусить багато витрачати на полотно, фарби, пензлі. Орендує майстерню, возить роботи на виставки.
Зараз у фаворі образ успішного художника. Але бути успішним він може лише за умови здорового економічного стану у державі. Коли цього немає - художник йде у підпілля. Тому що картини не годують. Дехто виїжджає за кордон, щоб покращити свій фінансовий стан. Після повернення такі художники розповідають про свої закордонні успіхи. Але жоден з них не стане розповідати про принизливий папірець, який видає художнику країна перед дорогою. Там чорним по білому записано, що роботи художника не мають культурної цінності [4].
Тут слід зазначити, що попри такий песимістичний погляд деяких журналістів, арт-ринок в Україні все ж розвивається. І певну роль у його діяльності відіграють творчі спілки, зокрема, Національна спілка художників України.
Для чого створюються творчі спілки? Щоб об'єднати за професійними інтересами тих, хто заробляє на життя власною творчістю. Членам такої спілки створюються умови для творчої роботи, надається правовий і соціальний захист. Усе це гарно розписано в різних законах і статутах. За радянських часів членство у спілці було для художника єдиним способом вижити як творцеві-професіоналу. Творча спілка радянського зразка була потужною машиною контролю і, за необхідності, репресій проти будь-якого інакомислення. Втім, на забезпечення спілок виділялися чималі бюджетні кошти. Навіть тепер, коли ідеологічне замовлення спочило в Бозі, закон про творчі спілки передбачає бюджетну підтримку. Проте залишковий принцип, помножений на постійне недофінансування і відсутність держзамовлення, змушує переглянути спосіб виживання художника [7].
Зараз, за словами П. Зикунова, заслуженого художника України, заступника голови Національної спілки художників України з організаційних питань, Спілказбирає під крило художників, скульпторів, мистецтвознавців, згуртовує, допомагає професійно займатися творчістю. А хто ще про них подбає? У державі доля художника не цікавить нікого. Запитайте будь-якого районного, обласного керівника, які художники проживають на його території, - нізащо не пригадає! Спілка ж організовує виставки, пленери, заїзди в будинки відпочинку. Крім того, надає художникам майстерні, виробничі приміщення на фабриках і комбінатах, де вони можуть займатися творчістю.
Але далеко не всі художники згодні з такої оцінкою діяльності
Loading...

 
 

Цікаве