WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Людина і костюм. Український традиційний одяг - Дипломна робота

Людина і костюм. Український традиційний одяг - Дипломна робота

"гвоздики", "дубовий листок", "троянди".
Елементи тваринного світу, нерідко Арке стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах "метелики", "рачки", "павуки", "собаки", "півни-ки". На Київщині, Полтавщині зустрічалися стилізовані зображення качок, павичів, півнів, метеликів, джмелів.
Колористика орнаментації народних українських сорочок, як і малюнок, розкривають одне з самобутніх художніх явищ народного мистецтва- місцеву традицію і вказують на етнокультурні взаємовпливи.
3.3. Пояси
Пояс здавна служив одним із обов'язкових елементів та одночасно прикрасою одягу східних слов'ян. У старослов'янських, переважно чолові-чих похованнях, зрідка зберігалися залишки тільки шкіряних поясів, досить вузьких, з мідними або срібними пряжками, наконечниками та бляшками. Це наводить дослідників на думку, що плетені або ткані з натуральних волокон пояси не зберігалися. Б XIII-XV ст. дорогоцінні пояси буливажливою соціальною ознакою, знаком феодальної гідності, прикрасою одягу князів, бояр. Золоті та золочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси передавалися у спадок, значилися у майнових списках. У XVI-XVII ст. зміни в костюмі феодальної знаті зменшили соціальну функцію пояса, однак його декоративна роль зберігається.
Широкого розповсюдження у XVIII ст. серед багатих верств українського населення, в тому числі серед козацької старшини, міщанства, шляхти набули пояси з дорогої тканини. На початку XVIII ст. шовкові, заткані золотом і сріблом пояси східного походження привозили в Україну з Китаю, Туреччини, Сирії та Персії. Особливо цінувалися персидські пояси з тонкого кашеміру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольорів і малюнків.
Торгівля шовковими поясами східного походження у XVII ст. йшла через Західну Україну - Галичину, яка завжди була економічно розвиненим краєм і мала торговельні зв'язки зі Сходом. Купцями були переважно вірмени, що ще з XIV ст. оселилися у Галичині, а також турки та греки, які мали прямі зв'язки з Турцією та Грецією. Жваву торгівлю вірмени вели і у Львові. Саме Львів та Константинополь стали центрами торгівлі вишуканими поясами східного походження.
Великий попит на східні золототкані пояси, їх висока ціна (від 4 до 500 дукатів*) спонукали купців кидати торгівлю та займатися промисловим виробництвом. Найперші фабрики, що випускали
східні ткані пояси, були фабрики польських вірмен у Константинополі та у Львові. Особливо поширюється виробництво східних поясів у XVIII ст. в областях Речі Посполитої, заселених українцями та білорусами, та безпосередньо у південно-східних воєводствах, тобто у Галичині. Тут розвиваються виробництва кустарного типу, які перетворюються з часом на персиарні. Персиарня, яка випускала високоякісні пояси, підтримувалася га-лицькими магнатами, даючи їм великі прибутки та славу. Відомі підприємства такого типу у Станіславі, Бродах, Бугачі та ін.
Спочатку майстри наслідували східні зразки - стамбульські, перські та інші, але дуже швидко місцеві смаки і потреби змусили внести зміни і в характер орнаменту, і у розмір. Пояси стали коротшими, їхні кінці отримали самостійну орнаментальну композицію, колорит набув яскравості, багатобарвності, контрастності кольорів. Успіх такого типу виробництва, мабуть, пояснювався тим, що в одній особі поєднувався і художник, і вико-навець, і продавець.
Виробництво шовкових поясів швидко розповсюдилося у західних областях України - у Галичині, на Поділлі та Волині.
У середині XVIII ст. на території Білорусі в м. Слуцьку була заснована одна з найбільших мануфактур з виробництва шовкових, золотканих поясів. Попит на слуцькі пояси у другій половині
XVIII ст. був великим не лише у Білорусі, але й у Росії та в Україні. їх носили у комплексі з жупаном і кунтушем. Характерною ознакою слуцьких золототканих поясів була двобічнїсть, кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні з рослинним малюнком шовкові слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу не лише магнатів і шляхти, а й запорозьких козаків. Мануфактура з виробництва золототканих поясів в кінці XVIII ст. поступово почала занепадати через відсутність місцевої сировини (шовку, м'якого золота, срібла), яку необхідно було ввозити з-за кордону. Однак: традиція використовувати широкі ткані пояси, у колориті і малюнку яких простежувалися східні мотиви, збереглася в Україні до кінця XIX ст.
У традиційному українському костюмі кінця
XIX - початку XX ст. пояс виконував різноманітні функції. За допомогою пояса закріплявся поясний та охоплювався розпашний верхній одяг (для утеплення). Він захищав та стягував м'язи живота під час тяжкої фізичної праці. На поясі зберігалися різні предмети повсякденного вжитку, він був своєрідним талісманом та прикрасою. Пояс - один із видів народної творчості, адже часто-густо це був неповторний художній виріб. На його давнє походження вказує значна кількість повірїв, що пов'язані з поясом-талісманном. У слов'янських народів здавна існувала традиція зображати на поясі певні знаки-обереги, символи, емблеми, а у XIX ст. в орнаментацію пояса нерідко вписувалися ініціали, дата та місце народження, ім'я коханої людини. Така традиція, наприклад, широко побутувала і в кінці XIX та на початку XX ст. у болгар. Дослідниками неодноразово підкреслювалося і емблематичне значення народних орнаментованих поясів українців.
Із поясом пов'язані питання народної етики, а також обрядовості. За народними звичаями, вийти на люди без пояса (у некомплектному одязі) оз-начало скомпрометувати себе. Білий пояс-рушник був обов'язковим для нареченої під час весільного обряду не лише в українців, але й у інших східнослов'янських народів. На Поліссі ланка за традицією дарувала чоловікові пояс, нібито оберігаючи його від нещастя (зуроку, жіночих чарів). Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір'ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був покажчиком ступеня заможності.
Локальну своєрідність традиційних поясів кінця XIX - початку XX ст. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. Пояси виготовлялися з вовни, льону, коноплі, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало і шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки.
Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими поясами були вовняні саморобні, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоні, зелені та інші кольори. Бідніша частина населення економічно відсталих північних районів носила нефарбовані білі пояси, а то й просто лико чи мотузок.
Крім саморобних поясів, поширені були й пояси, виготовлені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінювалися фабричними.
Пояси із шматка тканини були відомі з часів козацтва (в тому числі шерстяні або шовкові) - турецької, персидської або китайської роботи завширшки до одного метра. Протягом XVIII ст. широко побутували
Loading...

 
 

Цікаве