WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Українська ікона візантійського стилю (пізнє середньовіччя, XIV-XV століття) - Реферат

Українська ікона візантійського стилю (пізнє середньовіччя, XIV-XV століття) - Реферат

вибірковий характер складання корпусу святих, які мали зайняти місце в іконостасі (неприйняття нав'язуваних греками списків святих та поповнення списку українськими святими), формування високого "пірамідального" іконостаса, зміни в стилі малювання й іконографії - усе це надавало українській іконі неповторності, відрізняло її як рід візантійсько-балканських ікон, так і від ікон Новгорода, Суздаля, Владимира, Москви. У цю добу почався процес формування національного "обличчя" ікони. Дуже поширена думка, що ікона у своїй духовній та естетичній суті надетнічна, наднаціональна. Це так - і не так! Адже все у Церкві є світовим, або, церковною мовою, вселенським; але обрядове вираження цієї всесвітності в кожного народу склалося своє. Бог не любить одноманітності, "єдиноначалія", яке веде до несвободи й тоталітарності: "Хваліть Бога в святині Його, хваліте Його на могутнім Його небозводі! Хваліте Його за чини могутні Його, хваліте Його за могутню величність Його! Хваліте Його звуком І трубним, хваліте Його на арфі та гуслах! Хваліте Його на бубні та танцем, хваліте Його на струнах та флейті! Хваліте Його на цимбалах дзвінких, хваліте Його на цимбалах гучних! Все, що дихає,- хай Господа хвалить! Алілуя!" (Псалом 150).
Відкинувши концепцію сліпого наслідування чужих зразків, але визнаючи чинним у всій повноті основоположне вчення Сьомого Вселенського Собору про іконовшанування, українські майстри малярства ще в добу Середньовіччя довели, щовони обстоюють розмаїтість національних форм ікономалярства, а не шовіністичні вигадки ревнителів "єдиноначалія".
Доба після монголо-татарського завоювання України не була такою темною й похмурою, як її часто змальовуюсь. Стара князівська Русь-Україна впала, розвалилася після п'яти віків свого існування. Але це була багатоетнічна імперія з однією панівною народністю й численними (переважно неслов'янськими) етнічними меншинами: ці меншини (як це було у випадках з іншими імперіями) дуже спричинилися до занепаду Київської Русі. Проте вогнище державності не згасло після 1240 року. Монголи з татарами вже видихалися у своєму завойовницькому "марші" з глибин Азії і не змогли завоювати одне з найсильніших регіональних князівств Київської Русі-України - Галицько-Волинське, не змогли перейти Карпати і вдертися до країн Західне ї Європи. Стара Українська держава дуже зменшилася тери-торіально, !але це пішло на деяку користь корінній народності: перед лицем страшної навали русичі-укранці консолідувалися, перестали думати про під-корення й утримання в послухові половців, печенігів, угро-фіннів та інших колишніх підданих Києва, а звернули пильну увагу на свої українські справи, , в тому числі (якщо не насамперед) на розвиток і плекання Церкви з її розгалуженою інфраструктурою - архітектурою храмів, малярством, переписуванням церковних книг та їх оздобленням, хоровим співом тощо.
1253 року Галицько-Волинське князівство набуло вищого державного статусу - королівства, і князь Данило Романович дістав від римського папи Інокентія IV королівську корону. Наступники Данила Галицького - Лев Данилович, Юрій Левович, Лев Юрійович і Юрій-Болеслав - зберігали титул королів аж до розпаду Галицько-Волинського королівства (1340 p.), яке стало жертвою вже не далеких монголів, а ближчих сусідів - Польщі, Угорщини й Литви. Таким чином, упродовж 87 років (1253-1340) один з найважливіших етногенетичних регіонів українства з центрами в Галичі й Володимирі-Волинському зберігав старокиївську традицію державності - і навіть домігся підвищення статусу цієї державності від князівства до королівства.
Цей тривалий період мав величезне значення для формування нової української культури, котра вийшла із стагнації й пережитого 1240 року шоку. Саме тоді були закладені основи майбутнього відродження всіх відтинків культури й формування і надр української народності - української нації. "Відродження" - це термін, який вживають у науці стосовно італійської культури XV-XVI століть. Але глибше вивчення культур інших європейських народів показало, що багато народів нашого континенту (і не лише в Західній Європі) зазнали більші-менш у цей самий період власних відроджень, тільки частково пов'язаних з італійським відродженням.
До цієї категорії на всіх підставах можна віднести й український народ. У нас, правда, ішлося про відродження не античної греко-римської культурної спадщини початку нашої ери, а спадщини Київської Русі-України XI XII віків. І подібно до того, як італійське відродження не стало буквальною реставрацією античності, а внесло в нове християнське мистецтво дух гуманізму й високого мистецького професіоналізму, притаманних античному мистецтву, - так і українське відродження не повторило буквально київського мистецтва XI-XII століть. В українському мистецтві після монгольської доби з'являється новий фактор: народне мистецтво. Щодо церковного мистецтва взагалі й ікони зокрема дія цього фактора стає постійною, але повільною, нерадикальною. Процес "малих змін" розтягся на півтора-два століття (XIV і XV); і цей період можна назвати "українським передвідродженням", або "українським проторенесансом". Спочатку в Галицько-Волинському королівстві, а потім у поневолених, проте нескорених українських землях ширшого масштабу нагромаджуються позитивні зміни, що мають принаймні три основних джерела: київська мистецька спадщина XI-XII століть, народне мистецтво регіонів, впливи із Західної Європи. Це були досить різні джерела, однак саме в їх органічному переплавленні сформувалася неповторність, національна своєрідність української професійної мистецької культури.
Українське передвідродження більш-менш збігається з італійським передвідродженням у часових межах: у нас - це XIV-XV століття; в Італії - XIII-XIV (так звані "треченто" і "кватроченто"). Різниця в одне століття - цілком природна з огляду на різницю в культурних традиціях й у різному перебігові історичного процесу в обох країнах. Помітна також різниця й у характері змін у мистецтві від певного теологічного аскетизму до гуманізму: в Італії ці зміни радикальніші, часом просто революційні; в Україні - малі, поступові, ледве помітні в межах малих відрізків часу.
Використана література
1. Український іконопис XII-XIX ст. з колекції НХМУ.- К.; Хмельницький: Артанія Нова; Галерея, 2005.-
2. Ременяка, Оксана Сергіївна Український іконопис ХV - XVI століть на землях Холмщини та Підляшшя: Спец.: 17.00.01; Автореф. дис. канд. наук з мистецтвознавства.- К., 2004.- 20с.
Loading...

 
 

Цікаве