WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі. Доба середньовіччя. Епоха Відродження - Реферат

Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі. Доба середньовіччя. Епоха Відродження - Реферат


Естетика Відродження - це насамперед естетика ідеалу. Проте для гуманістів ідеал не являє собою щось таке, що протилежне самій дійсності. Вони не сумніваються в реальності прекрасного. Тому їхнє прагнення до ідеалізації аж ніяк не суперечитьпринципам художньої правди. Адже і самі уявлення гуманістів про безмежні можливості гармонійного розвитку людини не могли в той час рахуватися тільки утопією. Точніше, саме поняття утопії мало в епоху Відродження інший, ніж тепер, зміст. Ним позначалася не нездійсненна мрія, а якась ідеальна дійсність, де можлива реалізація усіх фундаментальних світоглядних концепцій гуманістів. Натхненна не тільки великим минулим європейської культури, але й мрією про велике майбутнє, це була епоха, пронизана утопічними ідеями. Саме слово "утопія" з'являється як назва одного з найважливіших гуманістичних пам'ятників - книги "Утопія" (1516) Томаса Мора (1478-1535). Ідеї, подібні до ідей "Утопії" або навіть прямо нею натхненні, можна зустріти не тільки у співвітчизника Т. Мора В. Шекспіра (1564-1616), але й у француза Ф. Рабле (1494-1553), у іспанця М. Сервантеса (1547-1616), в італійця Т. Кампанелли й у багатьох інших.
Якщо головними жанрами раннього Відродження була авантюрна новела і створена з захопленням перед красою світу, що відчиняється, лірична поезія, то Високе і Пізнє Відродження висувають на перший план трагедію і роман. Героєм романів Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" і Сервантеса "Дон Кіхот" була чинна, подана з небувалою мовною розкутістю людина, що пізнає дійсність і вступає з нею у нерозв'язний конфлікт. Якщо Рабле, спираючись на традицію народних книг, вивів героїв, що увібрали в себе всю безмірну силу і життєвість природи, то Дон Кіхот - класичний приклад розладу людини з не розуміючим її світом.
У творчості Шекспіра і Сервантеса знайшла свій відбиток криза ідей Ренесансу. Гамлету світ уже уявляється "садом, що поріс бур'янами". Він говорить: "Весь світ - в'язниця з множиною засовів, тортур і підземель". Уже Шекспір чітко усвідомлює ворожий мистецтву і красі характер соціальних відносин, що укладаються. Він розуміє, що в умовах хаосу егоїстичних свобод майже не залишається місця для розвитку незмужнілої людської особистості.
Кінець ренесансної утопії про безмежне удосконалювання людини в комічній формі проголосив Сервантес. Останні частини роману Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" також перейняті песимізмом. Таким чином, те, чого не зауважили теоретики мистецтва Відродження, з величезною силою відобразили у своїй творчості практики. Хоча і Рабле, і Шекспір, і Сервантес залишалися все ж відданими виразниками великих принципів гуманізму, їхні герої демонструють, як на виході Відродження осмислюється трагедія індивідуалізму. Вона може статися у вигляді гамлетівського філософського розчарування в можливості розумно діяти і в одиночку виправити свій час. Вона може обернутися трагікомічними подвигами Дон Кіхота, прекрасного у своїй вірності гуманістичному ідеалу, але кумедного у нерозумінні його незбутності, коли сама дійсність не готова відповідати цьому ідеалові. Розчаруванням завершується епоха, але розчаруванням, що не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються наступній культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів. Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Відродження стихійно наштовхувалися на діалектику загального й одиничного стосовно художнього образу. Як уже зазначалося, гуманісти шукають рівновагу між ідеалом і дійсністю, правдою і фантастикою. Так само спрямовані їхні пошуки взаємовідносин між індивідуальним і загальним. Діалектичне трактування образу обумовлене тим, що сам процес пізнання тлумачиться гуманістами також діалектично. Гуманісти ще не протиставляють почуття і розум. І хоч вони ведуть боротьбу із середньовіччям під стягом розуму, він не виступає в них односторонньою, математично розумовою категорією, він ще не протиставлений чуттєвості.
Епоха Відродження принципово змінила положення мистецтва в суспільстві. Соціальний статус мистецтва як осередку духовного життя зробив його головним чинником розвитку культури. Мистецтво зблизилося з наукою, політикою, соціально-філософською думкою. Зросла роль культури, насамперед її світських форм, склалася ситуація єдності духовного життя суспільства, коли мистецтво включається в процес формування явного суспільного ідеалу. У свою чергу, такий духовний зміст вплинув на всю систему формотворчих елементів мистецтва. Естетика Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського індивіда на противагу абсолютизації позасвітової божественної особистості в середні віки, але й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютному самоствердженні особистості. У цьому проявилася суперечливість культури, що відійшла від антично-середньовічних абсолютів, але в силу історичних обставин ще не знайшла нових надійних підвалин суспільного життя.
Становлення естетики як науки припадає на XVII ст. Саме у цю добу починають укладатися нормативні естетичні системи, що беруть свій початок ще з поетик епохи Відродження.
Першою такою системою була естетика стилю бароко, що укладається в Центральній Європі у ХVI-ХVП ст. І хоча естетика бароко не зафіксована в спеціальних теоретичних трактатах, базові її принципи можна узагальнити на основі вивчення культури цієї епохи.
Бароко - стилістичний напрямок у мистецтві кінця XVII - середини XVIII ст., пов'язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. У XVI - XVII ст. слово "бароко" (з португ. - раковина) уживалось як синонім до слів "незграбний", "брехливий", "фальшивий".
Стиль бароко одержав розвиток у тих країнах, де дворянство було панівним класом, але не поширився в країнах, де склалася своя національна буржуазна культура (Голландія, Англія, почасти Франція). Центральне поняття естетики бароко - краса. Це ідеальна категорія, що піднімається над природою. Мистецтво, що втілює красу, повинне поліпшити природу, не повинне відбивати каліцтво життя як таке, що протилежне красі. Краса підпорядковується ідеальній нормі (нею виступає античність), вона містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді. Краса втілюється в поняттях "грація", "декорум", "благопристойність".
Для творів епохи бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм.
Характерні риси культури бароко: цензура сюжетів; норми "великого стилю", "великого смаку", "великих ефектів"; ієрархія жанрів; історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр - "витончене мистецтво"; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт - "низькі жанри"; синтез архітектури, музики, живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в
Loading...

 
 

Цікаве