WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі. Доба середньовіччя. Епоха Відродження - Реферат

Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі. Доба середньовіччя. Епоха Відродження - Реферат

предметом, гідним високої думки, то тепер його місце займає людина. Вона визнається прекрасною або такою, що прагне до краси, зазразок якої береться мистецтво і філософія античності, наново відкриті, відроджені. Звідси і назва епохи - Відродження (Ренесанс), що вперше зустрічається в 1550 р. у "Життєписах" художників, складених італійцем Джорджіо Вазарі (1511-1574).
Церкві не вдається протистояти духові часу. Наступає епоха Реформації, приводом до якої став сміливий виклик, кинутий М. Лютером у 1517 р. католицькому Риму, що погряз в розкоші, брехні і лицемірстві. Реформатори потребували релігії, що доходить до серця і розуму, що говорить у кожній країні на своїй національній мові, а не на латині. Переклади Біблії національними мовами стали важливим чинником у становленні національних культур. Відродження означало спробу створити нову, світську культуру, що протиставляє себе феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти сформулювали нову концепцію людини. Якщо церковна ідеологія всіляко обмежувала людину, підкреслюючи її слабкість, то гуманісти славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчий потенціал. Гуманісти вивчають Платона, Арістотеля, Плутарха, Лукіана, перекладають Архімеда, знайомлять суспільство з вченням Лукреція. Особливо багато уваги приділяється збиранню, вивченню і коментуванню пам'ятників античного мистецтва. Проте неправильно було б уявити, що Відродження звернулося до античності через голову середньовіччя, нічого від нього не сприйнявши. Самі гуманісти - Ф. Петрарка (1304-1374), Дж. Піко делла Мирандола (1463-1494) та ін. - розуміли свою діяльність як синтез світової думки, не випадала із нього і спадщина християнської культури.
Християнство, що перенесло центр уваги на духовні цінності, привчило бачити у внутрішньому світі людини більшу глибину, ніж та, що її знала античність, і яку тепер потрібно було наповнити істинно гуманістичним змістом. Людина осягала себе, відкриваючи в собі спроможність і потребу любити. Вже середньовічна лицарська поезія обирає об'єктом любові і поклоніння не Бога, а людину - жінку, зробивши її основною темою ренесансної лірики з її культом любові, дружби в книгах Данте Аліг'єрі (1265-1321) і Ф. Петрарки, збірниках сонетів П'єра де Ронсара (1524-1584) і Вільяма Шекспіра (1564-1616). Дуже могутнім в епоху Відродження був вплив народної культури, теорію якого створив відомий російський філософ і літературознавець М.М. Бахтін. Він довів, як, усупереч церковній догмі, народна свідомість не переставала жити язичницьким радісним відчуттям земного буття. Народний сміх у різноманітній за жанрами сатиричній літературі мав двоїсту природу, тому що він не тільки розумів пороки, але й підтверджував цінність самого життя, право людини насолоджуватися ним.
Цей сміх звучить у книзі Джованні Боккаччо (1313-1375) "Декамерон" (1350-1353), яка започатковує багату новелістичну традицію: жанр із його схильністю до гострої інтриги, що зображує різноманітні пригоди, давав можливість показати людину діяльною, спритною, такою, що зацікавлено вдивляється в барвистий світ. Новелістика Відродження стала своєрідною літературною лабораторією, у якій наново перевірялася у процесі переказування вся попередня література. Кругозір людини знаходить перспективу. Не випадково в живописі вона, забута з часів античності, стала відкриттям саме цієї епохи. Середньовічне площинне зображення відповідало погляду, що поспішав від земного звернутися до небесного, де світ розташовувався у свідомості нібито вертикально: від пекельних глибин до райського блаженства на небі. Тепер людина напружено вдивляється у дійсність, що перестала здаватися лише знаком якихось вищих, потойбічних цінностей, але й має свою власну мальовничість і глибину. Ідеї гуманізму сформували передумови для нового розквіту мистецтва, що відродило античні традиції художнього утвердження живої, чуттєвої, вільної людини. Художники цього часу рішуче поривають зв'язки з ремісничими цехами, із яких вийшли, де одержали фахові навички. Це період остаточного відділення мистецтва від ремесла, початок фахового поділу в самому мистецтві.
У першу чергу це стосується мистецтва поезії. Першу поетику в епоху Відродження створив італієць Марко Ієронім Вида (1485-1566). Його поетика написана латинською мовою, імітуючи Горація, носить нормативний характер. Проте праця Вида не стільки перейнята турботою про створення правил поетичної творчості, скільки прагненням виробити канони правильного виховання поета. Це виховання повинно починатися з організації перших вражень юності майбутнього поета. Виховувати смак плеканця потрібно на вищих зразках поезії, якими є Вергілій і Гомер. Вони повинні увести юнака в храм муз. В уявленнях Вида художній зміст відбивається, а не зливається з формою. У зв'язку з цим він вбачє два етапи в написанні поетичного твору: нижчий - вираження задуму в прозі; і вищий - переклад прози на вірші. У своїй поетиці Вида висловлює міркування і про стиль епічних віршів.
У поетиках Відродження література часто трактується як "весела наука", що повчає в барвистій формі, що підносить гіркі, але цілющі ліки в келиху, краї якого змазані медом. Винахід друкарства додав міжнаціональному культурному спілкуванню небаченого розмаху, а удосконалюванню людських пізнань - різноманіття книжкових джерел. Зусилля філологів, перекладачів і поетів Відродження з різних боків були спрямовані до однієї цілі - знайти у своїй мові можливості для передачі нових тем і жанрів, почерпнутих у античних авторів.
Важливим був "принцип імітації антиків", що затвердився в теоріях і поетичній практиці Відродження. "Принцип імітації антиків" містив у собі і засіб здійснення нових домагань поета і поезії. Здавалося б, парадоксально, але орієнтація на образи античності поєдналася у письменників Відродження з твердженнями, що щирий майстер "наслідує тільки самого себе". Поет Відродження вже не "робить" вірші, а творить їх. Він - не тільки умілець і знавець ремесла "цеху поетів", але подвижник мистецтва слова. "Поетична самостійність" стає, так би мовити, зовнішньою подобою подвигу християнства, ідеалу аскета. Але самота, утеча від суєтності має іншу ціль: зосередження на самопізнанні і поетичній праці. Поет віршами споруджує "нерукотворний пам'ятник" собі, своїй коханій, друзям, поетам минулого і сучасникам. При цьому кожний із поетів, визначаючи власні "поетичні заслуги", варіює гораціанську тему, вносячи в її конкретність перелік своїх творчих завоювань, імен поетів минулого, які йому особливо близькі, і інше, тобто у будь-якому випадку цей мотив одержує, хоча й у заданих межах, але індивідуальне наповнення.
Однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний зв'язок із художньою практикою. Це не абстрактно-філософська естетика, а естетика предметна, що ставить своєю ціллю вирішення конкретних питань мистецтва. Вона виникла з запитів практики і була покликана розв'язувати практичні

 
 

Цікаве

Загрузка...