WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Метод соціалістичного реалізму: історія і теорія - Реферат

Метод соціалістичного реалізму: історія і теорія - Реферат

перед митцями, які бажають будувати пролетарське мистецтво наших днів". Основою твору мусить бути не людина, не її характер, вважали літфронтівці, а "будівництво": на місці індивідуального героя у пролетарському мистецтві має стояти клас-будівник.
По-своєму інтерпретуючи характер класовості в мистецтві, літфронтівці вели боротьбу проти прихильників концепції "живої людини", спрощували, вульгаризували характер відображення дійсності новим мистецтвом. Такою ж однобокою була концепція людини й у прихильників об'єднання "Ліф" ("Лівий фронт"). Нову людину вони уявляли як особу "раціональну", як"стандартизованого активіста". Людина, на думку лівфронтівців, важлива не сама по собі, а як "функція справи". Отже, і завдання літератури полягає в тому, щоб "давати не людей, а їхню справу, цікавитися не людьми, а справами". Думка М. Горького про те, що "людина - це звучить гордо", розцінювалася як псевдоромантизм.
Так, у літературній критиці кінця 1920- початку 1930-х років виявилося звуження гуманістичних критеріїв художньої творчості. Пошук подальшої долі розвитку соціалістичного мистецтва був і у теоретичному, і в практичному відношеннях складним процесом. Нове народжувалося у боротьбі зі старим, руйнувалися принципи спадковості в художній практиці, адже мистецтво минулого не вкладалося у виміри пролетарської класовості і соціальності. Слід врахувати і те, що у зазначений період марксизм-ленінізм ще не використовувався повною мірою як методологічна основа осмислення проблем мистецтва взагалі і проблем творчого методу зокрема. При всіх перебільшеннях, "перегинаннях", а нерідко й наївності теоретичні пошуки зазначеного періоду були виявом безпосередніх, щирих переконань людей, які щойно починали осмислювати нове мистецтво нової соціалістичної доби.
Початок ідеологізації, політизації мистецтва пов'язаний з 1930-и роками, з практичним втіленням у життя ідеї партійного керівництва. Негативну роль щодо вироблення теоретичної концепції соціалістичного мистецтва відіграли у ці роки М.І. Бухарін і А.В. Луначарський.
Захищаючи "культурний стиль" нової епохи, М. Бухарін демонстрував відверту прямолінійність, декларативність, підміну науково-теоретичного аналізу політичними гаслами. Так, оцінюючи внесок В. Леніна і теорії ленінізму у здійснення культурної революції, М. Бухарін оптимістично обіцяв: "...Ми створюємо і створимо таку цивілізацію, перед якою капіталістична цивілізація буде виглядати так, як виглядає "собачий вальс" перед "Героїчними симфоніями" Бетховена".
Трагічна доля М. Бухаріна - репресованого і розстріляного в 1938 р.- привела до того, що його філософську й естетико-мистецтвознавчу спадщину лише сьогодні починають вивчати, аналізувати, оцінювати. Та цілком очевидно одне: саме він, М. Бухарін, насаджував у 1930-і роки ту жорстку, категоричну, прямолінійну форму оцінок мистецтва, творчості конкретних митців, яка пізніше закріпилась у практиці партійного керівництва мистецтвом і привела до таких трагічних явищ, як сталінські репресії у середовищі художньої інтелігенції, як критика А. Ждановим творчості А. Ахматової і М. Зощенка або кампанія цькування Б. Пастернака, санкціонована М.С. Хрущовим.
Досить суперечливою була позиція А.В. Луначарського. Широко освічена людина, він і у філософії, і в літературній критиці, й в естетиці був постаттю неординарною. Значну увагу приділяв проблемам теорії й історії світової культури і мистецтва, був автором популярних тоді п'єс "Фауст і місто" (1918), "Олівер Кромвель" (1920), "Звільнений Дон-Кіхот" (1922) та ін. Як перший після революції нарком освіти, багато зробив для пропаганди культури, розвитку шкіл, популяризації вітчизняної і європейської класики, намагався встановити активні творчі зв'язки з художньою інтелігенцією Європи. Водночас саме А. Луначарський гостро критикував творчу поліфонічність 1920-х років, активно виступав за послідовну ідеологізацію художньої творчості. Надрукована у 1932 р. його стаття "Ленін і літературознавство" збіглася з постановою ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій", на основі якої було ліквідовано численні літературно-художні об'єднання і створено єдину Спілку радянських письменників.
Складні і суперечливі процеси почалися в радянському мистецтві вже з середини 20-х років. Значна частина митців, зітхнувшись з нерозумінням їхніх творчих пошуків і політичною протидією, змушена була залишити країну. Інші митці, не маючи змоги оприлюднювати свої твори, переживали стан моральної смерті. У 30-і роки складні художні твори, які вимагали аналізу й осмислення, ставали об'єктом осудження, безтактної і грубої критики. Досить хоча б згадати фейлетон Д. Бєдного "Філософ", написаний з приводу фільму О.П. Довженка "Земля", нищівну критику і закриття Камерного театру Таїрова, колектив якого здійснив першу постановку п'єси В. Вишневського "Оптимістична трагедія", трагічні самогубства С. Єсеніна, В. Маяковського, М. Хвильового.
Хвиля тяжких репресій в Україні торкнулась, по суті, усіх сфер національної художньої культури. Трагічна доля Миколи Зерова, який очолював групу київських "неокласиків", засудження за "буржуазний націоналізм" М. Бойчука, М. Куліша, Л. Курбаса, проголошення ворогом соціалістичного мистецтва "ВАПЛІТЕ" (Вільна академія пролетарської літератури), яку очолював М. Хвильовий, десятиліття заборони творчості видатного українського письменника В. Винниченка. Це лише окремі постаті з величезного списку тих, які згодом діставали смертельний вирок в страшному сталінському ярлику "ворог народу".
Термін "соціалістичний реалізм" з'явився в 1932 р. Його появі передували теоретичні дискусії, в межах яких теоретики і практики мистецтва намагалися знайти поняття, найбільш адекватне новій "ролі і якості мистецтва доби соціалізму". А. Луначарський, наприклад, вважав, що складається мистецтво "соціального реалізму", О. Толстой наполягав на понятті "монументальний реалізм", В. Маяковський - "тенденційний", М. Хвильовий вводив термін "революційний романтизм", а В. Поліщук - "конструктивний динамізм". Тоді ж у літературі зустрічалися й поняття "революційний реалізм", "романтичний реалізм", "діалектичний реалізм" тощо.
Усі ці визначення певною мірою відбивали реальні особливості, що вже складалися у радянському мистецтві. Проте жодне з них не закріпилося в літературній критиці чи естетиці, а лише підводило до терміна, який виник і прижився -
Loading...

 
 

Цікаве