WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Найвищі моральні цінності людини: сенс життя і шастя сенс життя - Реферат

Найвищі моральні цінності людини: сенс життя і шастя сенс життя - Реферат

гедоністичну концепцію. В патологічних випадках гедоністична спрямованість поведінки набуває форми алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, сексуальної розбещеності і т. д.
Конформістська модель життя також не позбавлена мети - "жити, як усі", нічим не виокремлюючись. Тут сенсом життя стає пристосування до орієнтацій оточення, розчинення в людській масі.
Нарешті, теологічний, чи релігійний сенс життя означає служіння Богові в тій чи іншій формі.
Всі з описаних концепцій сенсу життя проявляються в спрямованості свідомості особистості. Така спрямованість представлена двома рівнями: світоглядним і соціальним. На першому (вищому) рівні найповніше формується уявлення особистості про сенс життя, яке результує роздуми про життя та смерть, про світ, про місце та цінність особистоті в ньому, про ставлення до інших людей. На цьому рівні моральна свідомість узагальнює життєвий досвід, концентруючи його в принципах типу "моя хата скраю", "краще хай я буду попелом, аніж пилом!" (Джек Лондон), "жити - значить діяти" (Анатоль Франс), "сенс життя тільки в єдиному - в боротьбі" (А. Чехов). У відповідності з цими сенсожиттєвими принципами ставляться головні життєві цілі, визначаються морально-етичні засоби їх досягнення.
На другому, нижчому, рівні відбувається конкретизація концепції сенсу життя стосовно життєвих орієнтацій. Залежно від наявності умов для задоволення потреби в сенсі життя вибудовується шкала оцінок різних сфер життєдіяльності індивіда. За пріоритетними сферами можна опосередковано судити про уявлення особистості щодо сенсу життя. Ці уявлення реалізуються в мотивах вибору виду трудової діяльності, професії, в ціннісному ставленні до культури і т. п.
Дані соціологічних досліджень показують, що чим вищий інтелектуальний рівень опитуваних, чим багатший їхній життєвий досвід, чим відповідальніша сфера трудової діяльності, тим очевидніше трактування сенсу життя крізь призму розв'язання назрілих завдань суспільного розвитку, творчої праці. Як стверджував Н. Лесков, життя, пройдене без служіння широким інтересам і завданням суспільства, не має виправдання.
Безпосередня участь у досягненні великих цілей свого народу, суспільства створює передумови для всебічного розкриття інтелектуальних, емоційних здібностей людини, збагачує її чуттєвий світ. На думку Гегеля, через здійснення великих цілей людина виявляє в собі й великий характер, що робить її прикладом для інших. Таке життя має об'єктивну цінність, реальний сенс, передбачає збіг головної життєвої мети особистості з прогресивною тенденцією суспільного розвитку. Таке життя є можливим тільки в тому разі, якщо особистість орієнтована на розуміння прогресивних завдань суспільного розвитку, якщо вона співвідносить із ними свої особисті цілі.
Факт дисгармонії у відношенні людина - суспільство, поставлений нині в центр сучасної вітчизняної науки про людину, був зафіксований у рамках західного суспільства ще "філософією життя", що сформувалася наприкінці XIX ст. Суперечливий характер тогочасної культури, прогресуюча стандартизація духовної діяльності, поглиблення "відчуження", в результаті чого діяльність людини втрачала творчий зміст, а відносини людей набували форми відношення речей - усі ці метаморфози знайшли відображення у "філософії життя".
Представники цього напряму західної філософії (А. Шо-пенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей та ін.) розглядали життя як цілісний процес безперервного творчого становлення, розвитку, протистоянь механічним, неорганічним утворенням, всьому визначеному, застиглому й "сталому", вихваляли вільне творче начало людської особистості, протиставляли його диктатові зовнішніх субстанційних форм життя.
У феноменології (засновник - Е. Гуссерль) відбувається дальше виокремлення внутрішнього світу людини в особливу сферу, що має свої специфічні характеристики, які зостаються непояснюваними сповна із взаємодії свідомості (в тому числі моральної) та зовнішнього світу. Інакше пов'язана моральна свідомість із зовнішнім світом (її цікавить сенс і значущість цього світу для суб'єкта).
Раціоналізована свідомість, зведена до науково-пізнавальної функції, орієнтується, за Гуссерлем, на зовнішні й чужі їй об'єкти. Вона не включає у сферу своєї діяльності смислові (власне людські) детермінанти буття. Така спрямованість свідомості може сформувати тільки життєву позицію, обмежену одномоментними обставинами й утилітарно-прагматичними завданнями. Вона (спрямованість) стирає в людині особистість і тому свідомість має бути переорієнтована на свій буттєво-смисловий зміст, що дасть людині ширшу життєву орієнтацію, сприятиме її звільненню з-під влади наявної, жорстко зумовленої обставинами ситуації, дасть опертя, щоб залишитися людиною в нелюдському світі, зберегти справжність, незважаючи ні на що 2.
Феноменологічні інтерпретації свідомості підготували грунт для теоретичних пошуків екзистенціально-антропологічної філософії. Представники цієї філософської течії (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс, Г. Марсель та ін.) свідомо обмежували інтерес філософського дослідження сферою свідомості й буття. В центрі цієї сфери перебуває не світовий процес і не пізнаюча його свідомість, а екзистенціальні питання людського буття та його сенсу. Воснову ж методології дослідження покладалося розрізнення двох видів пізнання істини та сенсу, які раніше виокремлювалися Шопенгауером та Ніцше.
У відповідності з основними положеннями екзистенціалізму Ж П. Сартр ВІДКИНУВ як істинні спонукаючі мотиви людської діяльності все, що так чи інакше може бути зафіксоване як іззовні дана й поза індивідом існуюча причина. Інакше кажучи, в кінцевому підсумку відкидалися всі соціально-історичні детермінанти поведінки особистості. Будучи послідовно проведеним, дане методологічне настановлення елімінувало джерело, що формує зв'язки людини з іншими людьми, історією свого народу та світової цивілізації, різноманітними формами культури, її цілями, що мають духовний характер.
Людина, за Сартром, може бути тільки людиною "для себе". Звідси й невдачі, що чатують на неї при спробі здійснити свій ідеал. Вони є неминучими при спробах людини утвердити себе як зовнішню предметність, утілити свої дії в конкретних результатах, що, в свою чергу, тягне за собою втрату себе як свободи, як "для-себе-буття". Тому буття людське - це завжди запитання, постановка буття під питання. Екзистенція - істинне буття людини, звільнене від зовнішніх нашарувань і "виправдувальних" мотивів (соціально-історичних обставин, психологічно-фізіологічних нахилів), моралізаторського камуфляжу. Це буття містить у потенції будь-які можливості. Минулий досвід (особистий та історичний) не може справляти ніякого впливу. Ось чому людина - "пастир буття" (Хайдеггер), страж його сенсу. Від неї залежить картина світу, сенс буття взагалі, а отже, людина сповна несе відповідальність за створюваний нею світ, за все, що в ньому діється.
У ряді праць Сартр вдавався до спроби синтезу марксизму та екзистенціалізму. Однак ті позитивні, з точки зору марксизму, моменти, пов'язані з вивченням екзистенціалізмом індивідуальної діяльності суб'єкта в русі соціального механізму, зводяться нанівець тезою про "асоціальну" по суті природу справжнього людського буття. Згідно з марксизмом, тільки через свою соціальну природу людина прилучається до історії, в якій творить себе й свое буття, черпаючи сенс життя з пізнання об'єктивних законів руху суспільства та історії.
Використана література
1. Курс лекція з етики. - М., 2000.
2. Етика і естетика. Підручник. - М., 1999.
Loading...

 
 

Цікаве