WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Етичні вчення та погляди періоду античності - Реферат

Етичні вчення та погляди періоду античності - Реферат

першоначало. Етика - наука про одне з першоначал -про благо. Це не загальна абстрактна ідея, що виражає якусь досконалість узагалі, а цільова причина людської діяльності. Вищого блага прагнуть заради нього самого; воно завжди є метою, але ніколи - засобом. Устремління до граничного, найвищого, досконалого, притому до такого граничного, яке доступне індивідові й виявляється максимальним розвитком його можливостей.
Етика Арістотеля має справу з досяжним, здійсненним, практично реалізованим благом як діяльністю, котра прагне досконалості, діяльністю, відповідною доброчесності й тотожною з блаженством, щастям.
Арістотель піддав сумніву головну ідею попередників про знання як джерело доброчесності. За Арістотелем, інтелектуальне осягнення природи моральності не обов'язково супроводжується переконанням і бажанням чинити добре. Важливо не просто знати, а діяти. Врешті-решт не так уже й важливо знати, що таке доброчесність, важливіше знати, як вона набувається й за яких умов запроваджується в життя.
Виходячи з цього настановлення, філософ обґрунтовує розведення теоретичних і практичних (продуктивних) наук. Метою теоретичного знання є істина, метою практичного - дія. Етика - вид практичної науки, кінцевою метою якої є набуття доброчесності.
Переконаність Арістотеля в можливості морального виховання грунтується на традиційному для античності уявленні про людську природу як розумно діяльну, таку, що поєднує в собі стрімливу афективну частину душі й розум. Моральні чесноти, виникаючи як результат взаємодії розумної та нерозумної часток душі, є специфічною мірою ("золотою серединою") людських якостей. Це середина між двома крайностями, нестачею й надлишком якогось душевного стану (наприклад, мужність - це середина між страхом і відвагою).
У зв'язку з таким тлумаченням доброчесності очевидна врівноважуюча, узгоджуюча роль розуму як спрямовуючого начала моральної поведінки. Доброчесність як результат підкорення потягів розумові є мірою панування людини над самою собою. Більш того, вона не дається людині від природи, а є її прижиттєвим надбанням. Устої душі, її надбані стани є результатом практичної діяльності, результатом навичок і звичок, цілеспрямованого морального вдосконалення.
Правильно оцінюючи неоднозначність, складність і суперечливість людської природи, Арістотель враховує й роль соціального життя у вихованні. Неможливо й, в усякому разі, нелегко, писав він, за допомогою міркувань здійснити переміну в тому, що здавна корениться у нравах '. Отже, етична реальність являє собою життєдіяльність поліса. Належним чином організована держава через контроль за додержанням законів повинна забезпечувати формування розумних звичок і звичаїв. Для Арістотеля очевидно, що "суспільна увага (до виховання) виникає завдяки законам, причому добра увага - завдяки доброчесним законам"2.
Через людину як громадянина і доброчесність особистості як оптимальний стан з точки зору громадянських цілей Арістотель поєднує етику з політикою. Метою ж останньої постає завдання сприяти щастю громадян шляхом створення істинної основи (доброчесності громадян) гармонії поліса.
Оцінюючи в цілому етичну концепцію Арістотеля в розвитку етичної думки, слід зазначити, що він уперше зробив етику спеціальною теоретичною дисципліною, надавши їй образу досить суворої науки. Тому протягом тривалого часу етика не сягала заданого Арістотелем рівня власне наукового дослідження, часто розчиняючись у загально-філософському контексті.
Чимдалі соціально орієнтовані етичні системи Платона й Арістотеля змінюються етичними концепціями стоїків, епікурейців, скептиків. Перехід до цих етичних позицій знаменував собою завершення класичної античної етики. Тут основні принципи античного обгрунтування проблеми моральності (космологізм, громадськість як полісність) відступають перед домінантою індивідуалізму.
В типово античній постановці моральна проблема (пошук людського щастя та засобів його досягнення) вирішується на шляхах звільнення, відходу людини від влади зовнішнього світу, передусім від його політики. Тут ми стикаємося зі світоглядною позицією самотньої, невпевненої в завтрашньому дні людини, яка усвідомлює неможливість уплинути на хід подій, безсилої перед необмеженою центральною владою пізньоантичного суспільства.
Людина абсолютно не владна над обставинами свого життя, його зовнішньою, предметною, подійною стороною. Та вона - розумна істота, привілей якої полягає в тому, що вона може мати власне внутрішнє ставлення до необхідності, невідворотного ходу подій. Тому єдиним засобом вирішення моральних проблем індивіда є формування певного ціннісного ставлення до цьогосвіту, своєї включе-ності в нього.
Так, Епікур головним завданням у своєму етичному вченні проголошує обгрунтування свободи індивіда як незалежності від усього зовнішнього. Центральна ідея, основа всієї філософсько-етичної концепції епікуреїзму - само-цінність людського індивіда. В незалежності його від будь-чого зовнішнього, тотожній внутрішньому спокоєві, безтурботності, атараксії (від грец. незворушність), криється справжнє щастя людини. Засобом його досягнення є "відхилення" від світу, незалежність від природи та суспільства, своєрідна негативна свобода. Помірність, розумність задоволень і жадань, доброчесність визначають міру блаженства людського життя.
Таким чином, в епікуреїзмі доброчесність і щастя невіддільні одне від одного. Та якщо щастя - мета, то доброчесність - тільки засіб досягнення особистого щастя.
Основний пафос етики стоїцизму грунтується на протилежній ідеї - ідеї самодостатності доброчесності як найвищого блага. Для стоїків щастя - це лише нагорода за доброчесність. За стоїчним уявленням про світ, тут панує однозначна й невблаганна необхідність. Із жорсткого, наперед визначеного ходу подій не можна вирватися ні за яких обставин. Однак людина, наділена розумом і здатна усвідомити всю невідворотність долі, здобуває свободу в цілковитому прийнятті й підкоренні (і фізичному, й душевному) існуючій необхідності. Розумне осягнення закону природи як долі,, фатуму (необхідності сущого), так і водночас логоса (життєвого завдання людини) - засіб стоїчного спротиву ударам долі та випадку. Мужність і розсудливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності, своєї доброчесності забезпечують досягнення тієї незворушності, рівноваги й несхитності духу, апатії (від грец. безпристрасність), які й є щастям, блаженством.
Звільнення людини від влади зовнішнього світу (у Епі-кура - в результаті втечі від нього, у стоїків - через безумовну покору йому) є морально досконалим життям і головним достоїнством.мудрих.
Типове для античної етики трактування моральності як життєвчення, програми особистого самознайдення, самоствердження й порятування індивіда трансформується, таким чином, від демокрітівської орієнтації на інтереси держави та суспільну справедливість до "особистої справи", особистого порятунку в докраю індивідуалізованій пізньо-античній етиці.
Поставлене етичною думкою завдання осягнення сутності блага для людини й шляху досягнення його в житті, а, отже, з'ясування того, що являє собою справді моральне життя, було вирішене античністю в руслі її світовідносни-цьких можливостей. Це досягнута завдяки розумові, мудрості, волінню доброчесність людини, відповідна законам природи, звільняюча людину від смут соціального буття, примх і свавілля долі, особистої й соціальної нестійкості.
Підсумковий теоретичний результат - замикання моральної особистості у власних межах, заклопотаність тільки своїм порятунком і самознайденням - став показником рубежу, скутості античного етичного пізнання. Антична етична думка підійшла до свого самозаперечення. В той же час вона дала поштовх дальшому розвиткові етичної традиції середньовіччя, замінивши античний космологізм тео-центризмом. А цей останній постав логічним доведенням народженого античністю принципу етичного індивідуалізму до його обожнення в абсолютизованій особистості творця, піднесеної над усією історією людського існування.
Використана література
1. Курс лекція з етики. - М., 2000.
2. Етика і естетика. Підручник. - М., 1999.
Loading...

 
 

Цікаве