WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Роль літератури в житті європейського суспільства доби Просвітництва - Реферат

Роль літератури в житті європейського суспільства доби Просвітництва - Реферат

Медичне училищеім.І.Я.Франка
РЕФЕРАТ
"Роль літератури
в житті європейського суспільства
доби просвітництва"
Викладач:
Негрич М.І.
Підготувала:
Остапчук Леся
Коломия - 2001 р.
Література бароко мусила виконувати потрійну функцію: навчати, вражати і розважати. Функціональний підхід до літературної творчості призвів до розквіту багатьох "малих жанрів" поезії - епіграми, панегірика, гербового вірша тощо, але створювалися також величезні поеми, що за обсягом перевищували епос Гомера.
Бароко стало періодом, коли почали активно розвиватися різноманітні поетичні школи, між якими при цьому існувала гідна подиву подібність у прийомах і методах творчості. Як ніколи розвивається емблематична, а також "фігурна" і "курйозна" поезія різних ґатунків, яку можна вважати прямим попередником модерністських пошуків виражальних засобів поетики на початку ХХ ст.
У фундаменті барокової поетики перебувало уявлення про необхідність вираження у кожному творі певного концепту (такого собі концентрату думки, ідеї, настрою тощо), який є змістом твору. Те ж, в який спосіб, у якій формі виражено цей концепт, цілком залежить від волі й майстерності автора, його бажання цілком виявити чи навпаки, приховати, зашифрувати даний концепт від певного кола читачів. Сам концепт міг бути як порівняно простим, так і дуже складним, насиченим відтінками і нюансами, бути багатозначним і кількарівневим, серйозним і несерйозним, але завжди до певної міри грайливим. Процес "роздягання" закладеного у твір концепту входив у правила гри між письменником і читачем, становив для "людини бароко" значну художньо-естетичну цінність, оскільки мислився способом пошуку побутової або філософської істини через окреме художнє "впізнавання". Найпоширенішими прийомами концептистів були несподіване порівняння, складні асоціації, зіткнення контрастуючи понять, гра слів, афористичність вислову та ін. Засновником концептизму вважають іспанського поета Лоно Ледесма (1552-1623), який у 1600 р. ніби в дусі арабського тайнопису назвав свою збірку віршів словосполученням, яке одночасно можна перекласти і як "Чисельні осягнення", і як "Інтелектуальні загадки", і як "Духовні парадокси". І "осягнення", і "загадки", і "парадокси" - варіанти перекладу слова "comceptos".
Бароковий концептизм в Англії призвів до розквіту такого дещо забутого з часів античності жанру, як метафізична лірика (найбільший представник школи - Джон Донн). Важливим змістовим елементом метафізичної поезії стало художньо-ідейне осмислення нової картини світу, представленої геліоцентричною моделлю М.Коперніка. "Людей бароко" турбували соціокультурні наслідки засвоєння цієї моделі світосприйняття. Після дискримінації геоцентричної системи світу Птоломея запанувала думка, що людина - це нікчемна іграшка у руках Провидіння, мала піщинка у безмежності Всесвіту. Здобуває поширення антична концепція циклічності часу. В Англії "нульовий" момент повернення до початку висловлювався терміном "революція", пов'язаним з ідеєю руху за орбітами. Але скоро цей термін метафорично було перенесено на соціальні катаклізми тогочасного світу (вперше - на Неаполітанське повстання 1647-1648 рр. під проводом рибалки Мазаньєлло). Поета середини 17 ст. Роберта Хіта у зв'язку з цим найбільше цікавив уже не стільки астрономічний, скільки соціально-політичний бік справи:
Оскільки зараз Орбітальність в центрі мод,
І царства падають в речей коловорот,
Принади всі Утопії своєї
Здобути хочуть люди Революцією.
Поряд з поетами-метафізиками в Англії активно працювали також так звані евфуїсти ("благозвучними"). У творах найпослідовніших майстрів бароко можна помітити якесь внутрішнє перенасичення почуттями, багатозначну гру світла та тіні, поєднання вишуканості з виставлянням перед очі читачам гострих кутів нерозв'язних проблем, захоплення далекими екзотичними країнами поряд з вихвалянням переваг повсякденної буденності тощо.
Італієць Джамбатіста Маріно (1569-1625) став засновником цілої течії у літературі - маринізму. Це вишукана поезія, сповнена мудрувань, гри слів, метафор. Головним твором Маріно стала епічна поема "Адоніс" (1623) про кохання богині Венери до прекрасного юнака Адоніса. Маріно оповідає історію кохання богині з дещо насмішкуватою граційністю, оздоблюючи мову тонкими еротичними натяками. Однак крізь галантно-еротичну тематику твору автор доносить до читача ідею трагічної примарності земного життя:
Ледь-ледь на світ вродилася людина,
І очі вже її для сліз відкриті.
Переїхавши до Франції, Маріно здобув при королівському дворі чималу популярність, потіснивши колишнього придворного поета Малерба, який вважається першим класицистом. Під впливом Маріно у Франції виникла так звана преціозна (вимоглива) літературна школа.
Іспанець Луї Гонгора-і-Агроте (1561-1627) також дав своє ім'я аристократичній поетичній школі гонгористів, своїх послідовників серед поетів Іспанії та Латинської Америки. Суть її майже тотожна з маринізмом. Треба писати не для всіх, а лише для обраних, для "культурних" людей, вважав Гонгора. Поет оспівував у своїх творах смерть, страждання. Він каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний. Гонгористи відділяли себе від концептистів і навіть полемізували з ними, однак насправді різниця між концептизмом, маринізмом, гонгоризмом, евфуїзмом і преціозною літературою була скоріше уявною, ніж реальною.
Близькість до концептивних засад творчості характеризує також численних авторів прозових афористичних збірок влучних і повчальних сентенцій. Найвідомішими авторами таких збірок були іспанець Б.Грасіан-і-Моралес ("Кишеньковий оракул"), французи Франсуа Ларошфуко (1613-1680, "Максими або Моральні роздуми") і Жан де Лабрюйєр (1645-1696, "Характери або Норови нашого часу"), англієць А.-Е.-К.Шефтсбері (1671-1713). Концептизм думки і творчості вважався ознакою добре вихованого художнього смаку і необхідною передумовою оволодіння особливими вміннями - синерезисом (мистецтвом тонкого розуміння та інтуїтивного прозріння) і солілоквією (мистецтвом самопізнання).
У драматургії панівні позиції, поруч з єзуїтськими релігійно-дидактичним театром, завойовує жанр трагедії, відроджений завдяки передусім В.Шекспіру.
У німецькій драматургії періоду бароко перше місце по праву належить талановитому лірику і автору історичних трагедій Андреасу Грифіусу (1616-1664). У своїй творчості цей драматург сполучає елементи єзуїтського і шекспірівського театрів. Грифіуса передусім цікавили колоритні й екзотичні для тогочасної Європи постаті, у розкритті внутрішнього світу яких автор дотримувався поважного ставлення до історичного матеріалу і серйозного аналізу психології героїв. Найвідомішими його трагедіями на історичну тематику є "Лев Вірменин", "Катерина Грузинська" і "Вбита величність або Карл Стюарт, король Великої Британії". Грифіус є також творцем нового театрального жанру - побутової міщанської драми ("Карденто і Целінда"). Створював він і сатиричнікомедії.
Визначним драматургом барокової доби був іспанець Педро
Loading...

 
 

Цікаве