WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПідприємництво → Соціально-економічна суть реформування. Законодавче, нормативне, науково-методичне та кадрове забезпечення приватизації земель. Об’єкти приватизації ( - Реферат

Соціально-економічна суть реформування. Законодавче, нормативне, науково-методичне та кадрове забезпечення приватизації земель. Об’єкти приватизації ( - Реферат

Міністерстві юстиції України 23 червня 1998 року.
" "Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю і право постійного користування землею, договорів оренди землі", затверджена наказом Держкомзему України від 4 травня 1999 року.
Це створює передумови єдиної уніфікованої системи реєстрації прав власності на землю, сприяє створенню нових приватних сільськогосподарських підприємств ринкового типу, господарських товариств, сімейних і родинних селянських /фермерських/ господарств, приватних агрофірм, підсобних господарств, кооперативів шляхом оренди земельних часток /паїв/, об'єднання пайовиків, створення передумов для ринку землі.
Схема виготовляється і виконується висококваліфікованими спеціалістами проектних організацій із застосуванням комп'ютерної техніки, ГІС-технологій, комп'ютерних програм проектування.
3. Об'єкти приватизації.
У повсякденному житті та науковій літературі поняття "земля" вживається у різних значеннях. Термін "земля" використовують для позначення космічної матерії та складової частини планетарної системи, земної кулі й відособленої планети, частини земної кори і природного ландшафту, поверхні площі й рельєфу земної суші, територіального простору і території держави, певної місцевості та місця проживання, ґрунтового шару, засобу господарського використання і просторового базису, природного об'єкта та складової частини навколишнього природного середовища тощо. Наведені позначення землі зустрічаються і в нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту 1980 р. земля визнавалась найважливішою складовою частиною навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля розглядалася як інтегрований об'єкт, що складається з великої кількості природних компонентів.
Найбільш уживане правове позначення землі у вітчизняному законодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює ґрунтовий шар та територіальний простір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-культурні, лікувально-оздоровчі, комунально-побутові та інші функції життєзабезпечення людини і суспільства. Поселенська функція земної поверхні забезпечує розселення і життєдіяльність населення за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об'єктів національної економіки, зведення будинків і споруд соціально-культурного і комунально-побутового призначення, прокладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає у забезпеченні взаємозв'язку органічних і неорганічних речовин, їх переробки, поглинання утворюваної вуглекислоти тощо.
У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулювання також розглядається у кількох значеннях. Так, згідно з ч. З ст. 2 ЗК об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цього випливає, що землі в межах території нашої країни є об'єктами земельних відносин і до виділення конкретних земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу відособлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин. Водночас відповідно до ч. 1 зазначеної статті закону земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоч суспільні земельні відносини не вичерпуються цим.
Більш визначеним у земельному законі є позначення земельної ділянки як об'єкта права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК земельна ділянка - цс частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.
Важливою ознакою земельної ділянки як об'єкта права власності є її позначення за місцем розташування та розміром площі в складі однієї з численних категорій земельного фонду нашої країни, оскільки без такого відособлення неможливе встановлення права власності на цю ділянку. Зазначене відособлення здійснюється шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення в порядку землеустрою. Межі земельної ділянки фіксуються в планах відведення і виносяться в натуру з їх позначенням на місцевості. Після цього визначається розмір її площі.
Неабияку роль у відособленні земельної ділянки відіграє юридична ознака, тобто законодавче закріплення прав на неї. Визначення правового титулу належності ділянки конкретній особі та закріплення її прав на неї - це критерії відособлення конкретної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важливою в умовах нерозмежованості земель комунальної та державної власності. Нині діє Тимчасовий порядок ромежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. № 1100.
Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Щодо земельної правооб'єктності ґрунтового шару, розташованого над надрами землі, особливих сумнівів не виникає. Однак з деякими утрудненнями пов'язане визначення правооб'єктності водних та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикоростучого і культурного походження, які розташовані на земельній ділянці, але належать відповідно до об'єктів водного, лісового, флороохоронного та аграрного законодавства. Прицьому має місце певна комплексність, властива земельній ділянці й визнана законом як об'єкт права власності. Тому треба враховувати ознаки водних, лісових та інших природних ресурсів і на цій основі здійснювати їх реальне відмежування від земельної ділянки як об'єкта права земельної власності.
Дещо складніше визначити правооб'єктність надповерхневої і підповерхневої меж земельної ділянки. Так, відповідно до ч. З ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Хоч закон у цих випадках обмежує правооб'єктність ділянки землі зведенням житлових і виробничих будівель і споруд, все ж може мати місце поширення прав на земельну ділянку, що охоплюють підземні межі і повітряний простір.
Варто враховувати також деяку пріоритетність сучасного земельного законодавства стосовно інших галузей природноресурсового права, у тому числі щодо закріплення права власності на об'єкти природного походження. Вона передбачена в ч. 2 ст. З ЗК, згідно з якою земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються ЗК та нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать земельному закону. Наведене положення певною мірою змінює раніше закріплену самостійну правооб'єктність інших природних багатств навіть на рівні конкретної земельної ділянки як об'єкта права власності
Loading...

 
 

Цікаве