WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПідприємництво → Право власності - Реферат

Право власності - Реферат


Реферат на тему:
Право власності
Господарський механізм сучасних західних країн не може функціонувати без активної участі держави в організації і здійсненні товарно-грошових відносин. Держава впливає на відносини власності за допомогою системи планування економіки, бюджетного фінансування окремих її галузей, нарешті, за допомогою правового регулювання майнових відносин.
Сукупний вплив перерахованих факторів на право власності спричиняє в цьому центральному інституті цивільного права глибокі зміни. Поняття і конструкції, розроблені і закріплені в законодавстві XVIII-XIX ст., дедалі активніше переглядаються. У класичній західній юриспруденції право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над річчю. Таке розуміння власності було запозичено з римського приватного права і закріплено в законодавстві. Проголошення абсолютного характеру приватної власності значною мірою диктувалося ворожим ставленням буржуазії до феодальної концепції розщепленої власності. У тогочасному цивільному кодексі
Франції власність визначалась як право користуватися і розпоряджатися речами абсолютним чином. Німецьке цивільне уложення відстоює таке саме розуміння власності.
Трактування власності як абсолютного права мало в науковій літературі й інший аспект. Деякі західні автори стверджували, що власність - це абсолютне панування особи над річчю, тобто ставлення особи до речі. Наприклад, французькі правознавці наголошували, що майнові права - це права, які створюють безпосередній і прямий зв'язок між річчю й особою. Однак більшість юристів вважали і вважають, що власність - це відносини між людьми, де праву власника речі протистоїть обов'язок всіх і кожного утримуватися від впливу на річ. І дотепер у західній юридичній літературі трапляються праці, в яких обстоюється думка про абсолютний характер права власності. Наприклад, німецький юрист Т. Хасс стверджує, що тільки те право, що надає необмежене панування над річчю, включаючи безстрокові правомочності щодо володіння, користування, розпорядження і управління річчю, - є власністю. Всі інші права на річ власністю бути не можуть.
Однак уже право XIX століття знало різні обмеження права власника. Вони були передбачені в самих визначеннях власності, що містилися в цивільних кодификаціях.
Особливо багато таких обмежень було встановлено стосовно права власності на землю. Відповідно до первісної форми цього інституту, власник земельної ділянки є також власником відповідних надр, а однаково й повітряного простору. Разом з тим ці права обмежуються або в інтересах сусідніх ділянок, або в суспільних інтересах. За законодавством Франції, власник земельної ділянки не може заборонити впливу на ділянку на якійсь глибині або висоті, коли це не відповідає його інтересам. Крім того, власник зобов'язаний терпіти небажані впливи на його ділянку газу, пари, диму, кіптяви, тепла, шуму, струсу тощо, якщо вони не перевищують звичайних з урахуванням місцевих умов меж. Ще більші обмеження земельної власності встановлювалися швейцарським цивільним уложенням. Згідно з ним, кожен власник нерухомості зобов'язаний дозволяти прокладати водогони, труби для зрошення, газові тощо, так само як електричні, повітряні чи підземні комунікації за попереднє повне відшкодування заподіяних цим збитків, оскільки прокладання без використання його ділянки не може бути здійснена взагалі або лише з надмірними витратами.
Поступово законодавство західних країн по суті позбавило власника землі можливості на свій розсуд видобувати найбільш цінні корисні копалини. Зокрема, за законодавством Франції, ФРН, Японії для розвідки і видобутку корисних копалин потрібен спеціальний дозвіл компетентного державного органу. У ряді країн деякі корисні копалини взагалі було оголошено власністю держави і, отже, власник земельної ділянки не міг претендувати на компенсацію за їхній видобуток. Так, у Японії основний закон про ядерну енергію 1955 р. закріпив за державою право власності на ядерні матеріали виходячи з вимог охорони навколишнього середовища, дотримання певного режиму водокористування. У законодавстві країн Заходу запроваджується безліч обмежень на здійснення власником земельної ділянки господарської діяльності, яка може мати несприятливі екологічні наслідки.
Розвиток міст супроводжувався розробкою спеціального нормативного регулювання питань відведення земельних ділянок для будівництва. У законодавчих актах закріплюються певні техніко-еко-номічні вимоги до будівель, що споруджуються. Закони в ряді випадків обмежують права власників нерухомості стосовно наймачів житлових і торгових приміщень. Держава здійснює контроль за використанням землі і може давати обов'язкові для власника вказівки щодо землекористування. У деяких країнах за державою визнається право викупу землі в разі неналежного її використання або якщо земля не використовується взагалі. Можливість вилучення земельної ділянки в суспільних інтересах з виплатою компенсації власникові визнається в усіх західних державах.
Така невідповідність між теоретичними положеннями про абсолютний характер власності і фактичним станом справ змушує західних авторів робити застереження, що "право вільного використання, отримання вигоди і розпорядження в цей момент має не більш ніж історичне значення". Вони також зазначають, що протягом всього XIX ст. державні обмеження відносин власності мали великі масштаби.
Збільшення різноманітних обмежень права власності в країнах Заходу свідчить, як зазначає угорський юрист Ерші, про "рух від принципу необмеженої природи до принципу обмеженої природи" права власності. Власність перестала бути абсолютною, її зміст визначається нині законом.
Потреба дати прийнятне пояснення зазначеним процесам підштовхнула західне правознавство до активних теоретичних пошуків нових конструкцій права власності. Мабуть, найпоширенішою з них є концепція власності як соціальної функції. Як зазначають автори теорії соціальної функції права, у суб'єктів немає прав, вони зобов'язані підкорятися соціальним нормам, виконувати покладені на них соціальні функції.
Теорія соціальної функції права, напевно, як жодна інша, була розвинена західними законодавцями. Так, в основному законі ФРН 1949 р. зазначається, що "власність зобов'язує. Користування нею повинно одночасно служити загальному благу". Конституція Іспанії 1978 р. також говорить, що соціальна функція права власності обмежує його зміст відповідно до закону. У Конституції Греції 1975 р. після проголошення державного захисту власності зауважується, що "право власності... не може здійснюватися на шкоду суспільним інтересам". Але, певно, найширше визначення власності в дусі теорії соціальних функцій наведено в Конституції Італійської республіки 1947 р. "Приватна власність, - йдеться в ній - визнається і гарантується законом, що визначає способи її придбання і межі її дії з метою забезпечити її соціальну функцію і зробити її доступною для всіх".
Втім, характер обмежень, їхній обсяг істотно різняться залежно відоб'єкта права власності. Останнє визначається як процес "індивідуалізації" правових режимів власності, способів її придбання й
Loading...

 
 

Цікаве