WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Директивно-економічні, організаційні чинники в ланцюзі змін господарювання в українському селі (друга половина ХХ — початок ХХІ ст.) - Реферат

Директивно-економічні, організаційні чинники в ланцюзі змін господарювання в українському селі (друга половина ХХ — початок ХХІ ст.) - Реферат


Реферат на тему:
Директивно-економічні, організаційні чинники в ланцюзі змін господарювання в українському селі (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.)
Сільськогосподарське матеріальне виробництво України як раніше, так і в кінці ХХ століття відігравало особливо значну, надзвичайно важливу роль в економічних, соціальних відносинах. В аграрно-промисловому комплексі, за даними Мінсільгоспу, зосереджено загалом більше половини функціонуючих виробничих фондів України, виробляється понад 50% валового суспільного продукту - ВВП, близько 80% народного споживання, тобто товарів, без яких життєдіяльність людини неможлива, безпосередньо або опосередковано формується 73% зведеного державного бюджету, зайнято 45% всього працюючого населення [1]. Жодна виробнича сфера без наслідків виробничої діяльності аграрного матеріального виробництва обійтися не в змозі, бо воно для цього матеріального механізму є органічно тією чи іншою мірою не тільки потрібним, а й неминуче необхідним.
Агро-матеріальний комплекс найчастіше пов'язаний з потребами, трепетними інтересами кожного без винятку громадянина країни, кожної сім'ї, кожного населеного пункту. Продукція сільського господарства без продукованої в ньому сировини має винятково важливе значення в життєдіяльності людини та суспільства. Досконалий його розвиток є основною умовою не тільки продовольчого благополуччя для населення, а й забезпечення в результаті переробки сільськогосподарської сировини одежею, взуттям, предметами гігієни тощо. Успішне функціонування аграрного виробництва постає важливим чинником успішного розв'язання проблем державного творення, неухильного утвердження нових форм господарювання та власності на принципах ринкових відносин, їх економічних наслідків, безперечних змін у соціальній структурі суспільства.
Структурна побудова аграрної політики політичної державної влади являє собою багатопланову соціально-економічну і політичну систему як своєрідний організм з чітко визначеною стратегічною спрямованістю, теоретичною передбаченістю не лише означених визначень, а й матеріалізацію їх. Названа політика синтезує в собі не тільки практичне розв'язання всіх компонентів її, кожного з окреслених в ній складників та елементів, а й визначає спрямованість самого визначення досягнень соціально-економічних наслідків, що вимірюється великою сукупністю конкретних показників, осяжних реальних результатів. Аграрна політика мусить бути в повній мірі зрозумілою для трудівників сільськогосподарського виробництва, ними усвідомленою для виконання в конкретних умовах не тільки всієї України, а кожного без винятку господарства, його підрозділу, кожного без винятку трудівника, який є в кінцевому рахунку творцем здобутку виконання вказаної політики. Водночас аграрна політика здатна виконати своє реальне призначення тільки за тих умов, коли вона здійснюється не окремими частинами, складовими компонентами, комплексно в сукупності всієї системи визначених накреслень.
Правильно сформована, добре продумана, всебічно виважена аграрна політика забезпечує неухильну стабільність держави в соціально-економічній сфері, що має кореневу основу гарантованого поступу суспільства, його ґрунтовну стабільність. Саме такого значення політика генерує своє політичне призначення та переслідує свою кінцеву мету матеріалізації накреслень. Водночас слід підкреслити, що проголошення незалежності України в ній, як зрештою як, зрештою, і в інших республіках, що були складовими частинами Радянського Союзу, власної, самостійної аграрної політики не існувало. Політичні і державні органи, господарські та громадські формування і об'єднання України мали однозначно визначене завдання центру - забезпечувати безумовне виконання постанов та накреслень з аграрно-селянського питання, що були викладені в рішеннях з'їздів та пленумів ЦК КПРС союзного уряду, сесій Верховної Ради СРСР, її Президії тощо.
Водночас справедливо буде відзначити, що аграрна політика московського генератора в лінії центру мала свою винятковість стосовно різних республіканських регіонів, в чому й проявлялась її особливість. Характерним моментом у цих питаннях була, так би мовити, доба Йосифа Сталіна. Так, за часів його володарювання Грузія, вихідцем з якої він, як відомо, був, жодних сільськогосподарських податків не платила, відсутніми для неї були державні завдання про обов'язкові поставки, наприклад, цитрусових, фруктів, винограду, продукції тваринництва: м'яса, вовни, молока тощо. Вся продукція аграрного виробництва Грузинської РСР тих часів залишалася повністю в її розпорядженні. Більше таких винятків не надавалося жодній республіці, адже "батько всіх народів" СРСР був один єдиний найколоритніший виходець з кавказького краю і він виступав у всіх іпостасях найповнішим єдиновладником. Його політика не піддавалася критичним оцінкам чи щонайнезначнішого аналізу будь-кого в партії, а тим більше в державі.
Поруч з тим Грузія забезпечувалась іншими республіками буквально всім, у чому в неї виникала господарсько-економічна потреба. Скажімо, з України в Грузію постачали зерно, цукор, картоплю, м'ясні вироби, метал, вугілля тощо [2]. Як мовиться, кавказьке сонце грілося багатьма республіками Радянського Союзу, і ніхто у верхах навіть у думці не допускав, що це могло бути по-іншому. Тим паче, що все це зберігалося на рівні важливої державної таємниці.
Зовсім в іншому становищі в аграрних відносинах знаходилась Україна. І говориться це не в контексті протиставлення, а в порядку об'єктивності оцінки обставин. Сільське господарство України і в першій і в другій половині ХХ століття мало більш посилений податковий прес порівняно з іншими регіонами Союзу РСР. Іноді дані обставини проростали в реальностях справжніми безглуздями. Вважалося навіть, що ті ж податки з мешканців села мають особливий контекст. Стосовно всіх мешканців села саме України по війні державою був введений податок на фруктові дерева, кущі плодоягідників, обмежувалось утримання тваринницької живності: великої рогатої худоби, свиней, овець, кролів, птиці, у тому числі водоплаваючої. Доводилося до кожного індивідуального сільського господарства завдання по здачі м'яса, яєць, молока. Після того як різалася худоба - корови, молодняк, ВРХ, свині, вівці, кролі тощо, шкури в обов'язковому порядку мали здаватися районним заготівельним організаціям системи Укоопспілки. І невиконання даних установок супроводжувалося покараннями - грошовими штрафами, розглядами в судах на підставі позовів районних структур системи уповмінзагів.
До сільськогосподарських підприємств державою доводились обов'язкові завдання по площах посівів зернових в їх різновидності, цукрового буряка, рицини, конопель, льону, овочів тощо. Доводилося тверде завдання по обов'язковій здачі державі зернових та інших культур за буквально символічними встановленими тією ж державою цінами. При чому для сільського господарства України ціни на реалізацію сільгосппродукції і встановлювалися більш низькими, аніж для господарств РСФСР,республік Прибалтики, регіону Сибіру тощо. Такого роду метаморфози у державі з питань аграрної політики проходили шляхом запроваджуваних закупівельних цін на розмаїту сільськогосподарську продукцію, здійснювалася матеріальна підтримка сільськогосподарським підприємствам державним та кооперативним виробничим об'єднанням. Між тим твердо низькі заготівельні ціни диктувалися державою з вигодою, безперечно ж, для держави і жодної мови про ринкові відносини не велося.
Сільськогосподарські підприємства були позбавлені можливості здійснювати торгівлю виробленою продукцією на ринку до виконання ними завдань по так званих
Loading...

 
 

Цікаве