WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Лишайники та людина: Минуле, сьогодення та майбутнє - Курсова робота

Лишайники та людина: Минуле, сьогодення та майбутнє - Курсова робота

КОРМ ДЛЯ ТВАРИН
Економічне значення лишайників в житті людини велике. По-перше, це найважливіші кормові рослини. Лишайники служать основним кормом для північних оленів - тварин, що грають велику роль в житті народів Крайньої Півночі.
Вказівки на придатність 'ісландського моху' для корму домашньої тварини ми знаходимо в літературі ще у Муррея (1790 р.), який рекомендував цей вид лишайника як прекрасний корм для свиней, коней і корів.
Основу корму північних оленів складає так званий 'оленячий мох' або ягель. Ягелем звичайно називають три види кущових лишайників: кладонію альпійську (Cladonia alpestris,), кладонію лісову (С. sylvatica) і кладонію оленячу (С. rangiferina). Проте олені охоче поїдають і багато інших лишайників (інші види кладонії (Cladonia), цетрарії ісландської та сніжної (Cetraria islandica, Cetraria nivalis), алекторії блідо-охрової (Alectoria ochroleuca) і т. д.). Олені викопують лишайники з-під снігу, а коли сніговий покрив дуже глибокий, з'їдають лишайники, що ростуть на скелях, на стовбурах та гілках дерев, особливо звисаючі кущові лишайники (уснея (Usnea), алекторія (Alectoria)), евернія (Evernia) та ін.). Кормова цінність лишайників визначається високим вмістом вуглеводів, які добре перетравлюються і засвоюються оленями. Проте мала кількість вітамінів і недолік білкових речовин роблять лишайниковий корм неповноцінним. Крім того, олені погано засвоюють азотисті сполуки, що входять до складу лишайників.
Лишайники служать кормом не тільки для домашнього північного оленя, але і для диких копитних тварин - марала, кабарги, косулі, лося. У північних країнах деякі лишайники, особливо цетрарію ісландську, широко використовували як додатковий корм для свійської худоби.
Торкаючись живильної цінності лишайників для сільськогосподарських тварин, одні фахівці-тваринники схильні розглядати їх як вельми цінний харчовий концентрат, інші ж, навпаки, ставлять їх значно нижче за середнє сіно. Зокрема, на думку тваринників Мурманська, 3 кг сухого лишайника відповідають по своїй живильній цінності 1 кг середнього сіна.
2. ХАРЧУВАННЯ ЛЮДЕЙ
Перші літературні вказівки щодо їстівності лишайників відносяться ще до кінця XVIII ст. і належать Берцеліусу. Проте перший докладний трактат з цього питання був опублікований в Росії в 1802 р. аптекарем м. Моголева Федором Бранденбургом. Його праця під заголовком "Про користь вживання в їжу ісландського моху", містила досить велику кількість практичних рекомендацій про видалення гіркоти з лишайників і про приготування з них каші, хліба, гелів, супів та інших харчових виробів. Услід за цим подібні праці почали з'являтися і в інших країнах. Зокрема, в 1818 р. в Німеччині вийшла брошура Мейерхаммера, в 1868 р. в Швеції була опублікована аналогічна робота Андерсона, в 1906 р. в Англії докладна робота Паульсона, а в 1915 і 1916 рр. знову в Німеччині робота Хессе[4]. В період 1918-1921 рр. з'явилися також декілька статей, присвячених харчовому використанню лишайників і в колишньому Радянському Союзі[7],[8].
На півночі Європи, Азії і Америки місцеве населення вживало деякі види лишайників в їжу, домішуючи їх до борошна та до деяких інших харчових продуктів. Найбільше значення в цьому відношенні мають види: цетрарія ісландська (Cetraria islandica) або 'ісландський мох' і гірофора (Gyrophora), що проростає на скелях та каменях.
Відомо, що під час однієї з своїх подорожей капітан Франклін (1786-1847 рр.) і його супутники вимушені були на півночі довгий час майже виключно харчуватися 'ісландським мохом'. Особливо велику популярність як харчовий засіб дістав цей вид лишайника на о. Ісландія, ім'я якого він і носить. Місцеве населення настільки звикло до домішування 'ісландського моху' до хліба, що не тільки не уникає цієї домішки, але, навпаки віддає перевагу борошняним виробам, що містять його.
До лишайників як харчового засобу вдавалися не тільки північні народи, але і жителі південніших районів, особливо в тих випадках, коли виникали проблеми з постачанням інших видів продуктів. Відомо, наприклад, що в степах Казахстану широко розповсюджений лишайник аспіцила їстівна (Aspicila esculenta) який, відриваючись вітром від грунту, скручується в кульки і котиться по степу. Іноді він нагромаджується в заглибинах і низинах пластом до 10-15 см, звідки його можна зібрати в великих кількостях. Цей лишайник, що містить, крім вуглеводів, ще близько 60% щавлевокислого кальцію, вважається у місцевого населення їстівним і охоче додається до хліба.
У Японії, за даними Мікоші, у разі потреби вживають в їжу алекторію бородчату (Alectoria sulcata), гірофору їстивну (Gyrophora esculenta), умбілікарю їстівну (Umbilicaria esculenta).
Слід мати на увазі, що невміле приготування хліба та інших продуктів з домішкою лишайників може привести до зворотного явища, тобто до зниження засвоєння всієї їжі в цілому. Зокрема, хліб з додаванням цетрарії ісландської (Cetraria islandica) часто виходить сирим і важко засвоюється. Через ці причини в Німеччині в період 1915-1918 рр. разом з офіційним дозволом виготовляти харчові вироби з лишайників було заборонено додавати ці рослини до нормованого хліба.
В екстремальних умовах можна використовувати фітонцидні властивості цетрарії (Cetraria) для збереження дичини й риби.
3. ДЖЕРЕЛО ЖЕЛЕЙНИХ РЕЧОВИН.
Одним з характерних складових компонентів лишайників є полісахарид ліхенін і деякі споріднені вуглеводи. Ці речовини володіють здатністю сильно набухати і розчинятися в гарячій воді. При охолодженні такий розчин густіє іперетворюється на гель. Дана властивість була відома ще Берцеліусу (1814р.), який, угледівши в цьому схожість з крохмалем, назвав розчинну в гарячій воді частину лишайникових вуглеводів лишайниковим крохмалем, а нерозчинну - лишайниковою клітковиною.
У Франції ліхенін вже давно застосовували для приготування деяких сортів мармеладу, для чого цетрарію ісландську (Cetraria islandica) систематично ввозили з Скандинавії.
Дані, що характеризують деякі види лишайників за вмістом в них желюючих речовин (у відсотках з сухого лишайника) можна проглянути в Додатку 1.
4. ВИКОРИСТАННЯ В ПАРФУМЕРНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ
Лишайники широко використовують і як сировину для парфумерної промисловості. Здавна було відомо, що деякі з них (евернія сливова (Evernia prunastri), лобарія легенева (Lobaria pulmonaria) та види роду рамаліна (Ramalina) містять ароматичні речовини, ефірні олії. В давнину в Єгипті і пізніше, в XV-XVIII ст., з сухих лишайників одержували порошки, які використовували для виготовлення пудри, зокрема для перук. В даний час в парфумерії використовують екстракти цих лишайників.
Найбільше значення в якості сировини для парфумерної промисловості набула евернія сливова (Evernia prunastri), відома на світовому ринку під назвою Mousse dechene - 'дубовий мох'. З цього лишайника одержують резиноїд - концентрований спиртовий екстракт, що має вигляд густої рідини темного кольору. Її використовують на парфумерних фабриках як компонент для деяких сортів жіночих парфумів та для надання їм стійкості. Так, на його основі створені такі жіночі парфуми, як "Бахчисарайський фонтан", "Кристал", "Кармен", "Подарункові", "Чайка", "Схід" та ін., а також одеколони "Шипр", "Новий" та ін. Резиноїд використовують і в інших косметичних виробах - в кремах, пудрі, милі,
Loading...

 
 

Цікаве