WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Лишайники та людина: Минуле, сьогодення та майбутнє - Курсова робота

Лишайники та людина: Минуле, сьогодення та майбутнє - Курсова робота

загальні закономірності їх обміну речовин все ж таки з'ясовані.
Досить багато досліджень присвячено процесу фотосинтезу у лишайників. Оскільки лише невелика частина їх слані (5-10% об'єму) утворена водорістю, яка є єдиним джерелом постачання органічними речовинами, встає суттєве питання про інтенсивність фотосинтезу в лишайниках.
Як показали вимірювання, інтенсивність фотосинтезу у лишайників набагато нижча, ніж у вищих автотрофних рослин. Процес фотосинтезу у лишайників залежить від багатьох екологічних чинників (освітленння, температури, вологості та ін.).
Температурний оптимум фотосинтезу для більшості лишайників знаходиться в межах від +10 до +25 С°, однак вони мають здатність поглинати вуглекислоту і при вищій (до +35 С°) та нижчій температурі (навіть до -25 С°). Особливо притаманною для лишайників є здатність асимілювати СО2 при низькій температурі.
Лишайники мають здатність дуже швидко засвоювати вологу ( із дощу, снігу, туману, роси і ін.), але пасивно всією поверхнею свого тіла і частково ризоїдами нижньої сторони. Поглинання води є простим фізичним процесом, або простою дифузією, аналогічно, як вбирання води фільтрувальним папером. При поглинанні води слань лишайників збільшуються в об'ємі до 100-300% в перерахунку на суху масу тіла, а деякі слизисті лишайники (коллеми, лептогіуми та ін.) навіть до 800-3900%.
Мінімальний вміст води в лишайниках в природних умовах складає приблизно 2-15% від сухої маси. Є спостереження, що багато лишайників активніше фотосинтезують у ранішні й вечірні години, і що фотосинтез продовжується у них і взимку, а у надґрунтових форм навіть під нетовстим сніговим покривом.
З фотосинтетичною діяльністю безпосередньо зв'язане дихання лишайників. В цілому процеси дихання у лишайників мають ті ж самі закономірності, що й інші автотрофні рослини, однак вони мають деякі особливості. Основна із них - низька інтенсивність дихання. З іншого боку, для лишайників характерна висока стійкість дихання до посухи і низької температури. Це можна вважати пристосуванням до життя в екстремальних умовах - полярно-арктичних пустелях, з одного боку, і справжніх пустелях, з іншого боку.
2. ХІМІЧНИЙ СКЛАД ЛИШАЙНИКІВ.
До складу лишайників входить багато хімічних сполук і мінеральних речовин. Всі їх метаболіти можна розділити на дві великі групи - первинні і вторинні. До первинних належать ті сполуки, які безпосередньо беруть участь в клітинному обміні речовин; з них побудовано тіло лишайників. До вторинних метаболітів належать кінцеві продукти обміну речовин, розташовані звичайно на стінках гіф. Багато з цих вторинних лишайникових речовин (їх називають ще лишайниковими кислотами), які є специфічними для лишайників і не зустрічаються в інших організмах.
Первинні метаболіти в лишайниках є аналогічними до метаболітів рослин. Оболонки гіф в лишайниковій слані складені в основному з вуглеводів. Часто присутній у гіфах лишайників полісахарид хітин (С30Н50N4О19), який міститься у грибах. Однак характерним компонентом гіф є полісахарид ліхенін (С6Н1005)n, або лишайниковий крохмаль. Ізомер ліхенін - ізоліхенін, що рідше зустрічається, локалізується крім оболонок гіф, у протопласті слані. У міжклітинних просторах деяких лишайників виявлені пектинові речовини, які, вбираючи у великій кількості воду, набухають і перетворюються у слиз. Із азотовмісних речовин у гіфах лишайників виявлено багато амінокислот- аланін, аспарагінова кислота, глютамінова кислота, лізин, тирозін, та ін.
Фікобіонт має здатність виробляти у лишайниках вітаміни, але у дуже малих кількостях. За останні роки у деяких видах виявлено каротини (?-каротин, ?-каротин) і ксантофіли, а також аскорбінову кислоту (вітамін С), біотин (Н), кобаламін (В12), нікотинову кислоту (В5 або РР) і деякі інші вітаміни.
Лишайники володіють дивовижною здатністю витягувати з навколишнього середовища і нагромаджувати в своїй слані різні елементи, у тому числі і радіоактивні. У США після випробувань атомної зброї в умбілікарії (Umbilicaria) був виявлено радіоактивний цезій в кількості, яка є згубною для вищих рослин. У лишайниках нагромаджується значно більше цинку, кадмію, олова і свинцю, ніж в мохах і квіткових рослинах.
У деяких лишайників, особливо у тих, які ростуть на каменях і скелях, нагромаджуються солі заліза, які надають слані іржаво-червоний кольору (наприклад, у різокарпону - Rhizocarpon). У багатьох видів в слані нагромаджується щавлевокислий кальцій (СаС2О4), іноді в дуже великій кількості. Наприклад, у аспіцили їстівної (Aspicilia esculenta) він міститься до 66% від сухої маси. Проте біологічне значення цієї речовини в слані лишайників є невідомим.
Деякі автори вважають, що біологічне значення лишайникових речовин може полягати в захисті гіф від надмірного змочування водою і забезпеченні внутрішньої атмосфери для фотосинтезу. Але і це припущення не знайшло фактичного підтвердження. Ймовірним є те, що забарвлені лишайникові речовини (пігменти) діють як своєрідні світлофільтри, що захищають фікобіонт від надмірної радіації. Встановлено, що деякі лишайники в надто освітлених місцях зростання мають здатність нагромаджувати більшу кількість пігментів.
3. ЗРОСТАННЯ ЛИШАЙНИКІВ
Наскільки різноманітна слань лишайників по забарвленню, настільки ж різноманітна вона і за формою. Слань може мати вид лусочки, листоподібної пластинки або кущика. Залежно від зовнішнього вигляду розрізняють три основні морфологічні типи: накипні, листові та кущові лишайники.
НАКИПНІ ЛИШАЙНИКИ. Слань накипних лишайників має лусочки, щільно зрощені з субстратом. Товщина лусочки може бути дуже тонкою та ледь помітною або мати вигляд порошкоподібного нальоту шириною 0,5-2 мм. Як правило, накипна слань невеликих розмірів, її діаметр складає декілька міліметрів, але іноді може досягати і 20-30 см. Слань може зливатися одна з одною, утворюючи на кам'янистій поверхні або стовбурах дерев великі плями діаметром до декількох десятків сантиметрів.
Найпримітивнішим типом накипної слані є слань у вигляді тонкого порошкоподібного нальоту. Вона має назву "лепрозорна слань" і складається із скупчень окремих грудочок водоростей, оточених грибними гіфами. Такі грудочки легко розриваються і переносяться вітром або тваринами.
Лепрозорна слань найчастіше буває жовтуватого або зеленувато-білуватого кольору, вона розвивається у вологих тінистих місцях на поверхні гострих скель, у вузьких гірських ущелинах, у лісах на сирих пнях. До накипних лишайників відносяться: різокарпон географічний (Rhizocarpon geographicum), гематомма (Haematomma) та ін.
ЛИСТОВІЛИШАЙНИКИ. Слань листових лишайників має вигляд листоподібної пластинки, горизонтально розпростертої на субстраті. Найхарактернішою її ознакою є округла форма, яка зумовлена горизонтально - радіальним зростанням гіф. На початку утворення слані гіфи ростуть радіально. Звичайно молода слань має правильну округлу форму, але пізніше вона починає нерівномірно розростатися і форма її визначається характером субстрату та досягає в діаметрі 10-20 см. Така пластинка нерідко буває щільною, забарвленою в темно-сірий, темно-коричневий або чорний колір. Верхня поверхня слані листових лишайників буває рівною, хвилястою, голою, глянцюватою або матовою, зрідка шорсткою, нерівною, покритою горбиками, бородавочками.
Нижня поверхня також
Loading...

 
 

Цікаве