WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Тропічні рослини (їстівні) (пошукова робота) - Реферат

Тропічні рослини (їстівні) (пошукова робота) - Реферат

у наркотичний сон, під час якого виникають яскраві галюцинації.
Так що ж то за рослина, здатна так впливати на людину? Про її надзвичайні властивості знали ще стародавні ацтеки. їхньою мовою цей кактус називається
пейотль. В Європі ця рослина стала відомою тільки з 1790 р.У стародавній державі ацтеків вживати пейотль мали право лише жерці та імператорська родина, всі інші за це каралися смертю. Пізніше іспанці, які вогнем і мечем насаджували на завойованих землях християнство, оголосили вживання пейотлю одним із найтяжчих гріхів, а повинних у цьому спалювали на вогнищах. Проте всі ці заборони були марними. Індіанці продовжують користуватися пейотлем.
Й у наш час у США пейотль оголошений поза законом як наркотична рослина і навіть його вирощування у колекціях заборонене.
Де ж росте ця дивовижна рослина і як вона виглядає? На обох берегах річки Ріо-Гранде у прикордонних районах США та Мексики, а також у Центральній Мексиці на високогірних степах і глинистих чи кам'янистих схилах зустрічається дивний кактус без шпичок. На кактусі замість шпичок розвиваються пасма шерстистих утворів. Це і є знаменитий пейотль, або лофофора Вільямса (Lорhорhоrа wіllіаmsіі).
Невелика сукулентна, тобто соковита, надземна частина рослини зростається з підземною, утворюючи разом щось подібне до редьки або моркви. М'якуш рослини має дуже неприємний смак, що захищає її від поїдання тваринами. М'ясисті сіро-зелені надземні пагони нагадують камінці, тому рослина малопомітна серед каміння. Найлегше її побачити, коли розкриваються невеличкі багатопелюсткові рожеві квітки. Пейотль збирають у період бутонізації, коли в ньому найбільше діючих речовин. У наш час цей вид кактуса зустрічається все менше, бо з'явилося надто багато бажаючих його вживати.
Зрозуміло, що дивовижні властивості пейотлю зацікавили вчених. Вивченню їх присвячено чимало трактатів, книг, статей. Дослідження показали, що лофофора Вільямса містить 9 основних алкалоїдів. Одні з них належать до групи стрихніноподібних, які збуджують організм, інші - до морфієподібних, що викликають гальмівні реакції. Наприклад, алкалоїд аналонін заспокоює, але не викликає сну. Алкалоїд мескалін спричиняється до втрати відчуття часу, викликає яскраві зорові та слухові галюцінації. Саме цей алкалоїд і є найголовнішим у пейотлі.
За свідченням багатьох авторів, вживання пейотлю не призводить до хворобливої наркоманії, але це, безперечно, сильнодіючий наркотичний засіб різносторонньої дії. Індіанці здавна використовували пейотль як лікарську рослину.
Внаслідок впливу на нервову систему лофофора Вільямса стала предметом релігійного культу деяких племен північно-американських індіанців, основним стрижнем особливої релігії - пейотизму. Прихильники цього культу приписують непоказному, невеличкому кактусові зв'язок із всемогутніми силами природи, вважають його за втілення божества.
Неодмінний ритуал релігійних зборів - споживання пейотлю, по суті, є не чим іншим, як своєрідною втечею від тяжкого життя у резерваціях у світ наркотичного забуття.
ХV. Маніюк
Поряд з хлібними злаками людина здавна вживає в їжу багато рослинних продуктів, де вуглеводи є майже єдиною речовиною, що засвоюється.
Особливе місце серед них посідають рослини, що постачають крохмаль. Головніші з них - картопля, батат, маніок, діоскореї, з вмістом крохмалю у бульбах 20-30%.
Із тропічних рослин-крохмалоносів найбільше значення має маніок.
Рід маніок (Маnіhоt) належить до родини молочайних (Еuрnоrbіасеае) і включає до 150 видів рослин, серед яких є як харчові, так і каучуконосні. У культурі досить давно відомі хлібні види - маніок їстівний (Маnіhоt еsсulеntа) та маніок СОЛОДКИЙ (Маnіhot dultis). Маніок їстівний (касава, тапіока) - багаторічний чагарник, який за рік виростає до 3-4 мзаввишки, з витким стеблом і п'яти-семилопатевими, а іноді й цільними довгочерешковими листками. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у китиці до 20 см завдовжки. Чоловічих квіток у китиці буває до 200, жіночих - до 20. Плід - тригніздна коробочка.
Бічне коріння маніока потовщується, утворюються бульби, які розміщуються по 5-10 при основі стебла. У бічних коренях, що мають циліндричну форму і досягають 1 м завдовжки при загальній вазі до 15 кг, відкладаються поживні речовини. Щорічно одержують до 100 млн. т бульб цієї рослини.
Маніок активно культивують на його батьківщині - у Бразилії, а також у Мексиці, Аргентині, Перу, Індонезії, Таїті, Мадагаскарі. Понад половину площ, зайнятих маніоком, розташовано у тропічній Африці. До речі, тропічна Африка, Ява, а також східна частина Бразилії за виробництвом маніока посідають перші місця у світі.
Маніок часто вирощують у країнах з примітивною агротехнікою. Іноді випалюють дику рослинність, а потім обробляють лише місця посадки маніока.
Розмножують маніок черенками, які закопують у рихлу землю у вертикальному положенні в рівень з поверхнею ґрунту з інтервалом 1 м. Через 8-10 місяців після посадки рослини зацвітають і утворюють крохмалоносні потовщення.
Врожай збирають залежно від сорту, через 5-10- 18 місяців, коли листя починає жовкнути та опадати. У цей час у коренях нагромаджується найбільша кількість крохмалю. Якщо маніок призначений для безпосереднього вживання в їжу, його виконують у віці близько одного року, а в разі його переробки на крох-маль- у віці 18-20 місяців. Урожай коренів маніока з 1 га у Бразилії досягає 45-60 ц, Малайзії -до 30 ц,
а в країнах тропічної Африки - лише 10-15 и або навіть менше.
Найкращі врожаї маніок дає на легких ґрунтах, він посухостійкий. Важкі ґрунти малопридатні для цієї культури, вони різко знижують його врожайність, та й вибирати бульби важче.
Культура маніока позбавлена серйозних захворювань, мозаїки, її не чіпає навіть сарана. Черенки маніока добре витримують тривале зберігання, і тому їх можна транспортувати в різні країни.
До складу коренів деяких сортів маніока входить отруйний ціаногенний глюкозид (звичайно 30-67 мг на 1 кг). Коли вміст цього глюкозиду становить більше 80 мг/кг, корені маніока вживати не можна. Для їжі придатні сорти, в яких отруйний глюкозид майже відсутній або не перевищує 50 мг/кг. Отруйний глюкозид частково руйнується, коли корені маніока зварити. Підсушені скибочки маніока, а такж вимитий з м'якуша крохмаль зовсім позбавлені цього глюкозиду.
Звільнені від глюкозиду потовщені корені маніока варять і їдять. Цей продукт містить 80-85% крохмалю, 0,4-2,4 цукру, 1-2,5 протеїну та 0,5-1,2% жирів.
Аборигени тропічних країн переробляють бульби маніока на так зване гарі. Для цього їх спочатку вимочують у воді протягом 3-5 діб, потім промивають і очищають від шкірки, в якій майже в 20 разів більше глюкозидів, ніж у м'якуші. Підготовлені бульби протирають на тертках вручну або на спеціальних машинах; на деяких островах для цього використовують великі кам'яні ступки. Подріблені бульби кладуть під прес, внаслідок чого отруйні речовини витікають разом з со-ком. Потім масу варять і висушують або протягом двох годин прожарюють, на слабкому вогні, помішуючи дерев'яними ложками, щоб не утворювалися грудочки.
Одержане таким чином борошно - "гарі" - становить 1/4 ваги вихідних бульб. Воно містить 10-15% води, 80-85
Loading...

 
 

Цікаве