WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Легенди та перекази про диких птахів - Реферат

Легенди та перекази про диких птахів - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Легенди та перекази про диких птахів
Одним з найшановніших, так би мовити, в Україні птахів є ластівка. Це - Божа пташка (Київський повіт), створена вона Богом із землі (Ушицький та Латинський повіти). Благословив її Господь за те, що, коли розпинали Христа, ластівки крали цвяшки (Проскурівський повіт). Якщо ластівка в'є під чиєюсь стріхою гніздо, то це передвіщає щастя тій родині (Старобільський та Літинський повіти). Розоряти гніздо ластівки або драть їхні яєчка - гріх: все обличчя у винних всіється веснянками, подібно до цяток на ластів'ячих яєчках (Літинський, Київський та Старобільський повіти). Більше того, ластівка, щоб відомстити, попсує корову, для чого пролетить під коровою тричі - молоко почервоніє і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду (Старобільський та Новомос-ковський повіти). Хто розорить гніздо ластівки і вб'є її пташенят, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню (Харківський і Старобільський повіти). Щоб вивести з обличчя ластів'яче ряботиння (веснянки), потрібно, як уперше на весні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, в якому носили святити паску, - не тільки зійде ластів'яче ряботиння, а й станеш білолицим (Старобільський повіт). Або коли уперше побачиш навесні ластівку, треба тричі сказати: "Ластівко! Ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!" (Подільська губернія). Декотрі, побачивши вперше навесні ластівку, беруть з-під правої ноги землі й помічають, якого кольору трапиться в ній вовна: такої масті й скотину треба тримати (Старобільський повіт). Якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати мору на людей (Літинський повіт).
Якщо ластівка "напаскудить" комусь на голову, то голова в такого чоловіка вкриється шолудями (Літинський і Канівський повіти).
Восени (в Латинському повіті 26 вересня за старим стилем) ластівки не відлітають на теплі води, у вирій, а зчеп-люються лапками одна за одну, утворюючи довгу вервечку, і, за якусь провину, замерзають на цілу зиму у воді. А напровесні, коли скресне крига і зігріється вода, вони оживають і літають потім аж до Здвиження. Не раз, буцімто, витягували взимку неводами цілі в'язки зчеплених одна з одною мерзлих ластівок (Київський, Таращанський та деякі інші повіти).
Природне бажання пояснити деякі особливості зовнішнього вигляду ластівки та її суто ідеальну сімейність породило особливу досить зворушливу легенду про походження ластівок з палко закоханих одне в одного чоловіка й жінки (Олександрівський повіт). Жили собі, кажуть, чоловік і жінка. Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров'ю, а жінка в цей час підійшла й так в'ється круг нього. Чоловік узяв її за підборіддя й лагідно промовив: "Ластівко ти моя!"- і при цьому поцілував. Тієї ж миті вони спурхнули й полетіли ластівками. Оце через те в ластівки й видно під горличком червоненьку плямочку.
Не меншою повагою і любов'ю користується ластівка і в інших народів. У Чехії та Німеччині вона зветься "пташкою Божої матері": вважають доброю ознакою, якщо ластівка влетить у вікно. Розорити гніздо ластівки чи вбити її - тяжкий гріх (Німеччина та Італія). І як кара за це, в корів тієї людини, що розорила гніздо, молоко обертається на кров або ж зовсім пропадає (Угорщина і Німеччина). Давні письменники свідчать, що навіть хижі птахи вважають ластівку священною. В Арріана ластівка попереджає Олександра Македонського про небезпеку.
У Дагестані розповідають, що богатирі заснували аул Цудаха з такого приводу. Зупинились вони одного разу на тому місці на ночівлю і ввіткнули прапор у землю біля свого вогнища. Прокинувшись уранці, богатирі побачили, що ластівки носять землю на кінець списа, до якого прикріплено було прапор, лагодять на ньому своє гніздо. Вчені пояснили це як добре знамення, і богатирі вирішили оселитися тут.
Ще одна легенда. Колись на землі жив страшний змій, який живився кров'ю тварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров: язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на світі. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук змія, лишивши в них середину хвоста, і залишився в ластівки хвіст назавжди в такому вигляді, в якому він є нині.
Горобці виникли з чортів, і взагалі - горобці проклята Господом пташка (Ушицький та інші повіти). Про походження їхнє є в Літинському повіті така оригінальна легенда."На Семена" (1 вересня за старим стилем) горобці збираються в очерет, і чорт їх міряє тут на мірки-четверики. Насипле мірку з верхом, і тоді "зчерпне": скільки горобців опиниться понад міркою, тих чорт випускає на волю, а які залишаються в мірці, тих він забирає собі (Київська губернія і Літинський повіт). Саме зібрання горобців "на Семена" (приблизно в цей час горобці збираються у доволі великі зграї) зветься гороб'ячою радою.
Прокляття Богом горобців тісно пов'язується з розп'яттям Господа на Хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою за основним своїм мотивом, легенд. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпинали Христа, то горобці гукали:"Жив! Жив! Жив!", тоді Христа почали мучити ще з більшою жорстокістю. За це Господь прокляв їх і не дозволив їм відлітати в теплі краї.
Восени, коли бувають "кучки", тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.
У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест його сіло двоє горобців - червоний (червоноголовий) та сірий. Червоний гукав: "Помер, помер!", а сірий (звичайний наш): "Жив, жив!". Тоді один з вояків ударив спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.
У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що, коли розіп'яли Христа, горобець весь час гукав: "Жив, жив!". Розбійники повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце. У слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими прибивали до хреста Спасителя. Тому залізними цвяхами "І Боже як гріх" (дуже грішно) збивати домовини, "клепу-вати" ікони і кріпити іконостаси.
Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово "жив".
Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко знущаються з горобців, і ніхто не зупиняє їх уцьому.
Щодо солов'я (справжній, курський, різноголосий, степовий), у проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини - її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить і тепер цілими ночами і весь час співає: "кум кліщ".
Про походження солов'я знаходимо у П.Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац весь був з кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, або що. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися ?.. А донька - спізналася вона там з вужем, чи не спізналася, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами - хлопчиком і дівчинкою. Обоє як з воску вилились у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: "Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо". Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Іще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток, а тоді й каже: "Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею". Випурхнули - соловейко у праве, а зозуля в ліве віконце карети.
Карета, коні та інше все не знати, де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.
Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались
Loading...

 
 

Цікаве