WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Самоорганізація в науці - Курсова робота

Самоорганізація в науці - Курсова робота

На початку 1960-х рр. Е. Лоренц, вивчаючи комп'ютерні моделі пророкування погоди, прийшов до важливого відкриття, що рівняння, що описують процеси, при майже тих же самих початкових умовах приводять до зовсім різних результатів. А це свідчило про те, що детерміністська система рівнянь виявляє хаотичне поводження. Звідси був зроблений висновок, що хаос також характеризується певним порядком, що, однак, має більше складний характер. Його можна розглядати як вид регулярної нерегулярності.

Ми бачимо звідси, що дослідження процесів самоорганізації на початку 1960-х рр. обмежувалися окремими природничо-науковими й інженерними дисциплінами. Самі дослідники не надавали їм узагальнюючого характеру й тому ніхто тоді не передбачав, що з них в 70-х рр. сформується єдина парадигма міждисциплінарного дослідження. Однак поступово вчені у своїх дослідженнях стали виходити за рамки своїх дисциплін, почали зауважувати аналогію між поняттями й рівняннями, які застосовувалися для аналізу різних по конкретному змісті процесів. Таким чином, повільно, але неухильно формувалося переконання, що у всіх цих дослідженнях існує єдине концептуальне ядро, що служить загальною їхньою основою. У сутності саме це ядро й становить парадигму дослідження процесів самоорганізації.

Однак воно перетворилося в таку парадигму тільки в умовах певного наукового й соціального клімату, що виник в 1970-е роки, коли й у науці й у соціальному житті йшов пошук нових форм організації дослідницької й суспільної діяльності. У науці такі пошуки супроводжувалися відмовою від традиційних методів редукціонизма, коли складні процеси намагалися звести до простим і елементарним, а тим самим ігнорували їхні специфічні особливості. У системі утворення студенти вимагали відмови від застарілих методів навчання, надання їм більшої волі й самостійності.

Для наукового пізнання цього часу найбільш характерним був перехід від дослідження окремих предметів і процесів до вивчення їхніх цілісних систем, від розгляду їхнього буття й існування - до аналізу їхнього виникнення й розвитку. Такий перехід чітко виражений у новому системному методі дослідження, що одержав широке поширення після Другої світової війни у формі комплексних і міждисциплінарних досліджень. І кібернетика й пізніше виникла сінергетика розвиваються в руслі загального системного руху науки, досліджуючи такі найважливіші аспекти систем, як їхня динамічна стійкість, самоорганізація й організація й особливо механізм виникнення нових системних якостей.

Із крапки зору, що цікавить нас, відмінність кібернетики від сінергетики полягає насамперед у тім, що перша акцентує увагу на аналізі динамічної рівноваги в системах, що самоорганізуються. Тому вона опирається на принцип негативного зворотного зв'язку, відповідно до якого всяке відхилення системи коректується керуючим пристроєм після одержання інформації про це. У цьому змісті припустимо, мабуть, також говорити про самоорганізацію, але тут ця самоорганізація закладена в систему самою природою, як це видно на прикладі гомеостазу у функціонуванні живих систем, або вона заздалегідь планується й конструюється людиною, наприклад, в автоматах і інших подібних пристроях.

У сінергетиці на противагу кібернетиці досліджуються механізми виникнення нових станів, структур і форм у процесі самоорганізації, а не збереження або підтримки старих форм. Саме тому вона опирається на принцип позитивного зворотного зв'язку, коли зміни, що виникли в системі, не придушуються або коректуються, а, навпаки, поступово накопичуються й зрештою приводять до руйнування старої й виникненню нової системи.

Для характеристики процесів, що самоорганізуються, у літературі вживаються різні терміни, починаючи від сінергетичних і кінчаючи нелінійними нерівновагими системами або навіть системами авто поетичними або що самооновлюються. Але в цілому всі вони виражають ту саму ідею, тому що мова в них іде про системи, що є системами відкритими, що перебувають удалині від крапки термодинамічної рівноваги.

Хоча для всіх їх поки не існує єдиний фундаментальної теорії, у загальну парадигму їх поєднує приналежність до складно організованих систем.

Самоорганізація як основа еволюції

Незважаючи на те, що ідеї еволюції, починаючи від космогонічної гіпотези Канта й кінчаючи еволюційною теорією Дарвіна, одержали широке визнання в науці, проте вони формулювалися скоріше в інтуїтивних, чим теоретичних термінах. Тому в них важко було виявити той загальний механізм, за допомогою якого здійснюється еволюція. Як відзначалося вище, головною перешкодою тут служило різке протиставлення живих систем неживим, суспільних - природним. В основі такого протиставлення лежали занадто абстрактні, а тому неадекватні поняття й принципи класичної термодинаміки про ізольовані й рівноважні системи. Саме тому еволюція фізичних систем зв'язувалася з їхньою дезорганізацією, що суперечило загальноприйнятим у біологічних і соціальних науках уявленням про еволюцію.

Щоб дозволити виникле глибоке протиріччя між класичною термодинамічною еволюцією, з одного боку, і еволюцією біологічної й соціальної, з інший, - фізики змушені були відмовитися від спрощених понять і схем і замість них увести поняття про відкриті системи й необоротні процеси. Завдяки цьому виявилося можливим розвити нову нелінійну й нерівновагу термодинаміку необоротних процесів, що стала основою сучасної концепції самоорганізації.

Самоорганізація в дисипативних структурах

Численні приклади самоорганізації в гідродинамічних, теплових і інших фізичних системах, не говорячи вже про системи живої природи, учені зауважували давно. Але в силу поглядів, що домінували в науці свого часу, вони попросту не зауважували їх або намагалися пояснити за допомогою існуючих тоді понять і принципів.

Оскільки в науці XVII - першої половини XIXст. домінувала механістична парадигма, остільки в ній всі процеси намагалися пояснити шляхом відомості їх до законів механічного руху матеріальних часток. Передбачалося, що ці частки можуть рухатися, не взаємодіючи один з одним, а саме головне - їхнє положення й швидкість руху будуть точно й однозначно певними в будь-який момент у минулому, сьогоденні й майбутньому, якщо задані їхнє початкове положення й швидкість. Отже, у такому механічному описі час не має ніякого значення й тому його знак можна міняти на зворотний. Внаслідок цього подібні процеси стали називати оборотними. У деяких випадках, коли мова йде про деяких і щодо ізольованих друг від друга тілах і системах, такий абстрактний підхід може виявитися доцільним і корисним. Однак у більшості реальних випадків доводиться враховувати зміну систем у часі, тобто мати справа з необоротними процесами.

Як ми вже відзначали вище, уперше такі процеси стали вивчатися в термодинаміку, що початку досліджувати принципово відмінні від механічних теплові явища. Тепло передається від нагрітого тіла до холодного, а не навпаки. Із часом воно рівномірно розподіляється в тілі або навколишньому просторі. Всі ці найпростіші явища не можна було описувати без обліку фактора часу. На такий феноменологічної основі були сформульовані вихідні початки або закони класичної термодинаміки, серед яких найважливішу роль грає закон ентропії. Поняття ентропії характеризує ту частину сповненої енергії системи, що не може бути використана для виробництва роботи. Тому на відміну від вільної енергії вона являє собою деградовану, відпрацьовану енергію. Якщо позначити вільну енергію через F, ентропію - S, то повна енергія системи Е буде дорівнює

E=F+ST,

Loading...

 
 

Цікаве