WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Іксодові кліщі - Курсова робота

Іксодові кліщі - Курсова робота

Важливу роль у диссемінації вірусу грають мишовидні гризуни і землерийки. Дослідження показують, що хазяїнами предимагінальних фаз іксодових кліщів у європейський-східно-європейських южнотаєжних і широколиственно-хвойних лісах можуть бути всі дрібні і середній величини звірки, зв'язані з лісовими біотопами; індекси достатку личинок у них приблизно в 5—10 разів вище, ніж індекси достатку німф. Найвищі среднемноголетние індекси достатку личинок (1,5—3,2) властиві полівкам і більшості землерийок. Основними годувальниками личінкової фази і важливими годувальниками німф у лісах сходу Російської рівнини є руді полівки (Clethrio-nomys glareolus) і звичайні бурозубки (Sorex araneus). Ці годувальники характерні для гнітючої частини ареалу кліщового енцефаліту з незначними варіантами, обумовленими місцевими особливостями фауни і чисельності звірків. Це підтверджено численними зоолого-паразитологічними спостереженнями, проведеними в різних частинах області поширення кліщового енцефаліту.

Крім дрібних ссавців годувальниками предимагінальних фаз кліщів Ix. ricinus і їх. persulcatus і особливо німф є більш великі тварини різних систематичних груп (їжаки, білки, бурундуки, кроти). На цих звірках одночасно може паразитувати від 20 до 70 кліщів. Таким чином, дрібні ссавці є головними хазяїнами лічинкової фази основних переносників вірусу кліщового енцефаліту (Ix. ricinus і їх. persulcatus) і цим забезпечують можливість існування кліщів на визначеному етапі їхнього життєвого циклу і всієї епізоотичної ланцюга природних вогнищ цієї інфекції.

Незважаючи на річні і сезонні розходження в чисельності дрібних ссавців нерівномірність їхнього розміщення, щорічно і майже повсюдно звірків буває, як правило, цілком достатньо, щоб прокормити така кількість личинок і німф, що забезпечує подальше існування генерації головних переносників вірусу кліщового енцефаліту.

Сірологічні дослідження показують, що тварини цієї групи часто заражаються кліщовим енцефалітом. Однак вони сприяють диссемінації вірусу лише в тих випадках, коли на них паразитує велике число як заражених, так і незаражених кліщів. У природних вогнищах такі ситуації мають місце лише в порівняно невеликої кількості видів тварин (землеройки-бурозубки, лісові полівки). У цілому дрібні ссавці лише в незначних межах змінюють масштаб інфікування покоління кліщів, обумовлений ступенем вірусофорності ситих імаго і їхньою здатністю до трансовариальної передачі збудника.

Великі ссавці (олені й інші копитні) є годувальниками не тільки імаго, але і великої кількості німф Ix. persulcatus і Ix. ricinus. Кліщі паразитують також на тваринних середніх розмірів: їжаках, зайцях і ін. Таким чином, ці дикі тварини, будучи годувальниками імаго і німф іксодових кліщів, мають важливе эпізоотичне значення. Вони обумовлюють існування короткого ланцюга передачі збудника кліщами від чи імаго імаго і німф і незаражених німф при їх одночасному кровосмоктанні на диких ссавцях. Це істотно доповнює загальновідомий довгий шлях передачі вірусу — трансоваріальний і трансфазовий.

Установлено, що у великих диких і домашніх тваринних і дрібних ссавців антитіла, що з'являються в крові внаслідок зараження кліщовим енцефалітом, довгостроково не зберігаються (Коренберг і ін., 1977). Їхні титри постійно знижуються, і при відсутності повторного зараження антитіла порівняно швидко зникають. Багато тварин стають сіронегативними вже до кінця сезону активності кліщів, що випливає за появою в їхнє крові антитіл. Швидке зникнення гуморальних антитіл у диких і домашніх тварин є однієї з характерних рис епізоотології кліщового енцефаліту. Можливість багаторазової вірусемії в довгостроково живучих ссавців дає підставу думати, що саме годувальники дорослих кліщів мають важливе значення для підтримки циркуляції вірусу кліщового енцефаліту у вогнищі, тому що вони визначають рівень зараженості ситих імаго іксодових кліщів і їхнього потомства. Сірологічно було встановлено, що птаха ряду видів можуть регулярно заражатися кліщовим енцефалітом. Однак загальна щільність населення птахів, як правило, значно менше, ніж щільність населення ссавців, тому абсолютне число птахів, що можуть протягом епізоотичного сезону заразитися кліщовим енцефалітом, порівняно невелике. Тому варто вважати, що птахи є лише додатковими годувальниками личинок і німф, і не вони визначають структуру природних вогнищ у епізоотичну ситуацію. Птахи слабко сприйнятливі до збудника кліщового енцефаліту, є лише додатковими хазяїнами вірусу і можуть брати помітну участь у процесі його циркуляції тільки у вогнищах, де на них нападає багато іксодових кліщів.

Таким чином, основними критеріями, що визначають значення виду теплокровних тварин у циркуляції вірусу кліщового енцефаліту, є: чисельність виду, характер динаміки чисельності даного виду тварини й особливо рівень чисельності паразитуючих на них кліщів. У першу чергу варто назвати оленів, домашніх копитних, мишевидних гризунів (особливо полівок: руду, червону, економку), землерийок. З птахів найбільше епізоотичне значення розраховують на, що харчуються на землі і тому доступні для личинок і німф кліщів (зозуля, вівсянка, зяблик, повзик, різні види дроздів).

Вірусемія у тварин не має великої залежності від ступеня чутливості до вірусу і продовжується в середньому близько 2 нед. У період сплячки тварин тривалість вірусемії може збільшитися до 3 мес., що обумовлює тривале збереження збудника в природі.

Основний шлях передачі вірусу кліщового енцефаліту — трансмісивний, однак можливе зараження людини аліментарним шляхом при вживанні незнезараженого молока кіз і корів. Вірус кліщового енцефаліту виділений від членистоногих багатьох груп: іксодових і гамазових кліщів, бліх, комарів, але їхня роль у епізоотології й епідеміології даного захворювання далеко не однакова.

Основними переносниками і резервуарами вірусу є іксодові кліщі Ixodes persulcatus і Ix. ricinus; менше значення мають Dermacentor silvarum, D. pictus, D. marginatus, Haemaphysalis concinna, Haem. japonica, Ix. trianguliceps. Ці кліщі виявлені як носії вірусу кліщового енцефаліту в різних районах СРСР, а також у Західній і Східній Європі. Збудник виділяється і від самок і від самців.

Організм кліща є сприятливим середовищем для розмноження вірусу. У Ix. persulcatus, заражених експериментально, вірус, інтенсивно розмножуючи, досягає максимальної концентрації до 40-му дню після інфікування. За цей період кількість вірусу зростає в 1000 разів у порівнянні зі змістом його в кліщах у перші дні після зараження. До 6-му дня після годівлі вірус проникає в усі органи кліща. Найбільша кількість вірусу накопичується в кишечнику, половому апараті і слинних залозах. Останнє сприяє дисемінації вірусу серед тварин — годувальників кліщів, в організм яких вірус проникає зі слинних залоз у період кровосмоктання. Значна концентрація збудника в яєчнику створює передумови для трансоваріальної передачі кліщами вірусу потомству. Установлено здатність вірусу перезимовувати в тілі кліща. Доведена трансфазова передача вірусу в іксодових кліщів.

Кількість заражених вірусом кліщів у вогнищах може коливатися від одиничних особ до 2—5% і навіть до 40%. Вірусофорність кліщів не є постійною величиною, що залежить як від біотичних, так і від абіотичних факторів зовнішнього середовища. У природних умовах поряд з дисемінацією вірусу йде процес звільнення кліщів від вірусу. Необхідною умовою тривалого існування природних вогнищ кліщового енцефаліту є періодичне додаткове зараження кліщів від хребетних тварин, оскільки передача вірусу трансфазово і трансоваріально в іксодових кліщів нерівномірна, вірус передається не всьому потомству і не завжди утримуватися в наступних фазах розвитку, що залежить від ступеня вірусемії у тварин-донорів.

Loading...

 
 

Цікаве