WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБіологія, Зоологія, Аграрна наука → Іксодові кліщі - Курсова робота

Іксодові кліщі - Курсова робота

У нашій країні вогнища лихоманки Ку зустрічаються в різних ландшафтних зонах: пустельної і степовий (південь Середньої Азії, Північний Казахстан), лісостеповий (Алтай, Крим), лісовий (Ленінградська і Кіровска області), субтропічної (Азербайджан). Особливості кожного з типів вогнищ визначаються видовим складом теплокровних тварин і їх ектопаразитів. У закордонних країнах лихоманка Ку відома в США, Новій Зеландії, Західній Європі, Південної і Південно-Східної Азії, Африці і Латинській Америці.

Плямиста лихоманка Скелястих гір. Збудник захворювання — Dermacentroxenus rickettsi — малостійкий у зовнішнім середовищі, при кімнатній температурі зберігається протягом 6—8 днів. Клінічний перебіг хвороби вкрай різноманітно. Інкубаційний період коливається від 2—5 до 14 сут. Звичайне захворювання починається гостро, різким ознобом, швидким підйомом температури, що залишається високої 2—3 нед. На 2—6-і сут з'являється висипка. Загальний стан хворого важке: головний біль, блювота, безсоння, паралічі. Летальність коливається від 5—10 до 80%.

Сприйнятливими хребетними тваринами є гризуни, свинки, кролики, бурундуки, собаки, великі ссавці. Збудники виділені від декількох видів полівок, зайців, бурундуків, ховрашків (Microtus pensilvanicus, Leporis americanus і ін.). Риккетсій виділені і від різних видів іксодових кліщів: Dermacentor ап-dersoni, D. variabilis, Amblyomma cajenensis, Haemaphysalis leporis pallustris у США і Канаді; з Amblyomma cajenensis і A. strlatum у Бразилії; з Rhipicephalus sanguineus у Мексиці; з Haemaphysalis laechii у Східній Африці і від інших видів. У багатьох з них доведена трансфазова і трансовариальна передача збудника,, тому кліщі є не тільки переносниками, але і резервуаром риккетсій.

Основними переносниками збудника є Dermacentor variabilis і D. andersoni, спонтанна інфікованість яким коливається від 1 до 3%. У циркуляції збудника серед гризунів важлива роль належить кліщам Haemaphysalis leporis palustris, Dermacentor parumapestus і Amblyomma americanum. У D. variabilis і D. andersoni установлені трансовариальна передача і передача риккетсій самкам зі спермою інфікованих самців. Трансовариальна: передача спостерігається в 30—40% самок D. variabilis, інфікованих риккетсіями. Риккетсий виявляються в цитоплазмі ооцитів і епітеліальних кліток яєчників кліщів D. andersoni, в особ, що харчуються, кількість риккетсій помітно збільшується.

Поширення риккетсій усередині популяцій кліщів можливо також у процесі запліднення інфікованими самцями незаражених самок під час спарювання їх на великих хребетних, не сприйнятливих до D. rickettsi. Риккетсій при цьому переносяться зі спермою в яйця, що запліднюються, і надалі з останніх розвиваються інфіковані кліщі наступного покоління. У зв'язку зі здатністю одного самця до послідовного запліднення декількох самок цей шлях може бути досить ефективним, хоча відсоток инфікованості потомства залишається не дослідженим.

Риккетсій, що надійшли в організм кліща, попадають потім у клітки середньої кишки, де відбувається їхнє інтенсивне розмноження. З кишечнику частина риккетсій проникає в гемолімфу, а з її в слинні залози, яєчник, мальпігієві судини, м'язову і нервову тканини. Значна кількість риккетсій виділяється з кліщів разом з фекаліями, але цей спосіб передачі збудника не має істотного епідеміологічного значення. Поза організмом кліща здатність, що інфікує, риккетсій швидко губиться, так що головним шляхом передачі служить уведення збудника зі слиною безпосередньо в організм хазяїна. Зараження людей відбувається під час кровосмоктання кліщів, не виключається можливість зараження при влученні матеріалу, що містить збудників (рідина з роздавлених кліщів), на слизуваті чи шкіру.

Перебування риккетсій в організмі кліща впливає на властивості збудника. Періодичне харчування кліщів стимулює розмноження риккетсій, а тривале голодування може привести до полицею втраті збудника. Так, у голодуючих самках і самцях D. variabilis, інфікованих у лічинквої чи нимфальної фазах, швидке зменшення кількості риккетсій в організмі починається на 8-м мес голодування, а через 14—16 мес вони були відсутні у всіх досліджених особей. Перезимовка риккетсій в організмі кліщів, а в ряді випадків і трансфазова передача приводять до утрати вірулентності, що, однак, має оборотний характер. У процесі харчування кліщів на теплокровна тварин вихідна вірулентність штамів легко відновлюється.

Кліщі D. andersoni і D. variabilis відіграють важливу роль у підтримці в природі штамів з високим рівнем вірулентності, оскільки встановлене, що тривале пасуваня риккетсій безпосередньо від хребетних до хребетного приводить до зниження їхньої вірулентності, тоді як пасування через кліщів відновлює вірулентність.

Існують природні й антропугічні вогнища лихоманки Скелястих гір. У природних вогнищах основним переносником у США в західних штатах є Dermacentor andersoni — лісовий кліщ, активний у квітні — травні, у цей час відбувається більшість заражень у лісі, але цей вид може бути на пасовищах домашніх тварин (антропургичні вогнища). Кліщі D. varlabilis (у східних штатах США), Rhipicephalus sanguineus паразитують на собаках, зараження відбувається в населених пунктах (антропургічні вогнища).

До плямистої лихоманки Скелястих гір однаково сприйнятливі усі вікові групи людей. Захворювання залишає після себе тривалий і напружений імунітет. Плямиста лихоманка Скелястих гір поширена в США, Канаді, Мексиці, Бразилії, Колумбії, Африці й Індії. У СРСР захворювання немає.

Бактеріальні хвороби. Туляремія викликається бактерією Francisella tularensis, що має ряд географічних рас: F. t. holarc-tica, розповсюджена в Європі й Азії; F. t. mediaasiatica, виявлена в деяких районах Середньої Азії; F. t. nearctica, найбільш вірулентну, зухвалу туляремію в Північній Америці. Туляре-мийная паличка стійка в зовнішнім середовищі: понад 1 мес — у вологому ґрунті, до 3 мес — у воді, понад 1 мес — у висушеному зерні. Інкубаційний період при туляремії складає 3—7 днів. Це гостре пропасне захворювання з переважною поразкою лімфатичних вузлів, з дуже різноманітними клінічними проявами (бубонна, виразково-бубонна, очна, ангінозно-бубонна, абдомінальна, чи кишкова, і легенева форми). Тривалість плину захворювання варіює від 15—30 днів до 2—3 і більш місяців. Летальність близько 0,5%, в основному при легеневій і абдомінальній формах.

Природна зараженість збудниками туляремії виявлена більш ніж у 60 видів диких і домашніх тварин (гризунів, комахоїдних, хижих, птахів, рептилій і ін.). Основним джерелом інфекції є гризуни, особливо водяники полівки, у яких туляремія може протікати в хронічній формі, не викликаючи падежу, що сприяє збереженню збудника в природі. Важливе значення мають також зайці, бурундуки, ондатри й в антропургічних вогнищах — мишовидні гризуни. Радянськими й іноземними дослідниками виявлено понад 25 видів іксодових кліщів — носіїв збудників туляремії в природі: lx. rlcinus, Ix. persulca-tus, їх. laguri laguri, Ix. apronophorus, Haemaphysalis concinna, Haem. punctata, Dermacentor pictus, D. marginatus, D. nuttali, D. silvarum, D. andersoni, D. variabilis, D. daghestanicus, Ripicephalus rossicus, Rh. pumilio, Hyalomma plumbeum, Amblyomma americanum, Haemaphysalis punctata, Haem. otophila і ін.

Іксодові кліщі є хоронителями і переносниками туляремійного мікроба FT. tularensis. В експерименті здатність до збереження і передачі цього збудника встановлена для багатьох видів іксодід і 5 видів аргасових кліщів. Найбільш ефективними переносниками служать види роду Dermacentor. Можуть заражатися на усіх фазах розвитку при годівлі на тварин з високим рівнем бактерій. Навпроти, при харчуванні личинок D. marginatus на малочутливих до інфекції тварин кліщі поглинають незначну кількість мікробів, недостатнє для наступної трансфазовій передачі. При надходженні в організм достатньої кількості збудника він передається трансфазово по всьому циклі розвитку.

В організмі кліща відбувається розмноження туляремійного мікроба, інтенсивність якого визначається фізіологічним станом переносника. Так, у кліщів Dermacentor pictus, інфікованих у личинковій фазі, кількість збудника в організмі збільшується на стадії нимфального харчування в 1000 разів і харчування самок — у 1000—10000 разів. У той же час на стадії линяння личинок і нимф, кількість збудника в організмі зменшувалося в 100—1000 разів, а при линьке німф і імаго — у 10 разів. У самок цього виду, що наситилися, в організмі міститься до 10 млрд туляремійних мікробів, що в 1000—10000 разів перевершує їхню кількість у личинках, що наситилися. Трансовариальна передача туляремійних мікробів іксодовими кліщами немає. Виділення мікробів у личинок дочірнього покоління можна пояснити поверхневим зараженням яєць при їх відкладкі.

Туляремійний мікроб інтенсивно розмножується і довічно зберігається в клітках середньої кишки. При руйнуванні цих кліток Francisella tularensis надходять у порожнину кишечнику і разом з фекаліями виводяться з організму. Збудник проникає й у гемолімфу кліщів, де розмножується і заселяє слинні і коксальні залози, нервовий ганглій, мальпігієві судини й інші внутрішні органи. Це пояснює можливість передачі збудника туляремії інокулятивним і конитамінативним шляхами. В аргасових кліщів важливу роль може грати також виділення великих кількостей збудника разом з коксальною рідиною.

Loading...

 
 

Цікаве