WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБанківська справа → Фінансовий менеджмент банка - Курсова робота

Фінансовий менеджмент банка - Курсова робота

Аналіз проводиться за допомогою статистичних методів на базі ретроспективної інформації.

Усі методи визначення потреби банку в ліквідних коштах є суб'єктивними. Насправді ліквідність банку визначається ринком і перебуває під впливом численних чинників, повне врахування яких на практиці неможливе. Завдання менеджменту полягає в розробці підходів, які дадуть змогу максимально врахувати фактори впливу на ліквідну позицію з метою ефективного управління. Тому, чим більше буде виявлено впливу на ліквідну позицію і чим точніше визначений цей вплив у кількісному вимірі, тим ефективнішою буде діяльність менеджменту банку у сфері управління ліквідністю.

2.5.4 Методи управління ліквідністю банку

Підтримання ліквідності банку є серйозною та складною проблемою. У світовій практиці були розроблені методи (теорії) управління ліквідністю, які є складовою частиною всього банківського менеджменту. До складу таких методів входять: управління активами; управління пасивами; збалансоване управління ліквідністю (активами та пасивами).

Характеристика методів управління ліквідністю, їх переваги та недоліки в узагальненому вигляді наведені на рис. 2.3.

Рисунок 2.3 – Характеристика методів управління ліквідністю

Найстарішим способом забезпечення потреби банку в ліквідних коштах є управління ліквідністю через активи.

У найбільш загальному вигляді управління ліквідністю через активи вимагає нагромадження високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні кошти активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби в грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.

За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати такі властивості: мати власний ринок; мати достатньо стабільні ціни, тобто ринок повинен мати здатність приймати всі активи, що продаються, без значного зниження ціни на них; продавець активів повинен мати можливість відшкодувати початкові інвестиції з мінімальним ризиком.

У разі використання стратегії трансформації активів необхідно: визначити оптимальне для банку співвідношення високоліквідних та загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази; здійснювати порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів (якщо такий вибір існує).

Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки.

Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно й досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризиковані активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба в грошових коштах. Підтримка значного, запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

Отже, можна визначити такі недоліки даного методу: втрата майбутніх доходів, які могли б бути отримані за допомогою активів, що продаються; витрати у вигляді платежів за угодами (комісійними), виплачуваних брокерам за операціями з цінними паперами; погіршення стану балансу банку, оскільки продаються активи з низьким ступенем ризику, а їх наявність свідчить про фінансову надійність банку; необхідність продажу активів у момент зниження цін на ринку, що наражає банк на ризик значних втрат прибутку і капіталу; збереження коштів у ліквідній формі знижує норму віддачі всіх активів.

Захисники теорії управління пасивами стверджують, що банки можуть вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових коштів з ринку.

Ця теорія передбачає залучення ліквідних коштів на грошовому ринку в обсягах, достатніх для покриття всього очікуваного попиту на ліквідні кошти. Кредити використовуються лише в тому випадку, коли банк має реальну потребу в ліквідних коштах, що дає змогу уникнути занадто великого обсягу високоліквідних активів, які не дають прибутку. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік, а не як запас.

Теорія управління пасивами управління ліквідністю банків ґрунтується на таких двох твердженнях: банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових грошових коштів, купуючи їх на ринку капіталу; банк може забезпечити свою ліквідність, вдаючись до великих кредитів у НБУ або в банків-кореспондентів, а також до кредитів, що утримуються на валютному ринку.

Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти.

До джерел запозичення коштів відносять: міжбанківські кредити; кредитні лінії; надання кредитів Національним банком України; міжнародні кредити; випуск банком власних боргових зобов'язань, які вільно обертаються на ринку. Ці джерела дуже відрізняються за своїми характеристиками.

Так, до найбільш поширеного відносять міжбанківське кредитування, кредити НБУ, кредитні лінії. Сегменти ринку, представлені цими інструментами, найрозвинутіші. До них мають доступ практично всі кредитні організації.

Кредити мають найбільш широку порівняно з іншими джерелами диференціацію за умовами угоди (терміни, суми, процентні ставки, зміна застав тощо). Однак доступ до них у кредитних організацій істотно розрізняється.

Залучення коштів шляхом випуску на ринок власних боргових зобов'язань (облігацій, сертифікатів та інших паперів) ще не набуло значного розвитку. Ринок подібних інструментів знаходиться в стадії становлення, і на ньому обертаються папери обмеженої кількості банків. Очевидно, що і місткість, і оперативність розміщення тут ще недостатні. В умовах кризи ці інструменти можуть бути більш привабливими, ніж строкові депозити, однак їх реальна ліквідність навряд чи буде досить високою.

На вибір джерела впливають такі характеристики, як доступність, вартість, терміновість, тривалість потреби в ліквідних коштах, правила регулювання.

Головною перевагою даного методу є більш високий рівень очікуваного прибутку, ніж під час управління ліквідністю через активи. Здатність розміщувати депозитні сертифікати і отримувати в кредит валюту або кошти в Центральному банку дозволяє банку меншою мірою залежати від низькодохідних вторинних резервних активів, а це розширює його можливості отримувати прибуток.

Водночас управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найризикованіша стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни процентних ставок та ризику доступності запозичених коштів.

Головним недоліком даного підходу є те, що кошти залучаються без урахування ефективності різних напрямків їх розміщення. У період економічного піднесення та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити зменшується, цей підхід призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків.

Крім того, даний підхід характеризується цілою низкою суттєвих недоліків, серед яких: неможливість отримання ліквідних коштів у достатньому обсязі та в обумовлені строки, особливо для банків, що втратили або не мають репутації надійної фінансової установи; надмірна залежність від одних джерел фінансування збільшує ризик втрати ліквідності в майбутньому; надмірна залежність банку від управління пасивами може призвести до послаблення критеріїв управління активами, тобто до великої концентрації короткострокових зобов'язань, які будуть основним джерелом фінансування довгострокових активів; невизначена вартість кредитів збільшує невизначеність чистого прибутку банку; вартість таких коштів може різко збільшуватися внаслідок зростання конкуренції, намагаючись компенсувати таке зростання, банк може ослабити критерії кредитування та вкладати кошти в ризиковані цінні папери, що, відповідно, збільшує ризик активних операцій; якщо банк залучає додаткові кошти для фінансування активів, що вже показані в його балансі, то таке збільшення вартості ресурсів може призвести до зменшення чистого спреду та чистої процентної маржі; якщо банк намагається залучати кошти з мінімальною вартістю, не приділяючи уваги розподілу строків погашення, то значно зростає процентний ризик.

Через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняє свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю - стратегії збалансованого управління ліквідністю.

Метод збалансованого управління ліквідністю - це компромісний варіант управління ліквідністю, який передбачає одночасне використання двох попередніх методів, тобто частина попиту на ліквідні кошти задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів.

Loading...

 
 

Цікаве