WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБанківська справа → Особливості встановлення грошового обігу і банківництва в Північній Америці - Курсова робота

Особливості встановлення грошового обігу і банківництва в Північній Америці - Курсова робота

Несподівано для себе банки Бостона (столиці штату) знайшли, що цим "провінціалам" вдалося фактично поставити під свій контроль грошовий обіг штату, наводнивши канали обігу своїми банкнотами, значна частина яких так ніколи і не поверталася в ті банки, які їх випустили. Бостонські банки зробили кілька спроб призвати нахаб до порядку; найбільш удалою серед них виявилася система Suffolk Bank. Провінційні банки повинні були внести в Suffolk Bank постійний депозит у розмірі 5 тис. доларів плюс суму, достатню для погашення банкнот, що потрапляли в Бостон. Замість цього він зобов'язався приймати банкноти цих банків по номіналах, у той час як ще не були залученими до цієї системи банків і повинні були доставлятися для погашення безпосередньо в банк-емітент. По-друге, Suffolk Bank відмовляв у вступі у своє клірингове агентство будь-якому банку, чия сумлінність викликала хоч найменші сумніви.

Крім того, у 1843 році законодавчі органи Масачусетса з тією ж метою зменшити масштаби циркуляції провінційних банків прийняли закон, спрямований на стимулювання більш частого повернення банкнот і , кий забороняв банкам видавати з каси будь-які банкноти за винятком їх власних; схожий закон був прийнятий і в штаті Луізіана.

Інші штати установили штрафи у випадку нездатності банку розмінювати банкноти на металеві монети при першій необхідності. Штрафи стягувалися або у формі пропорційного податку із суми невиплачених платежів, або через зобов'язання відповідальності банка-порушника за порушення чартеру.

В інших випадках зусилля були спрямовані не стільки на запобігання надлишкової емісії і забезпечення прийому банкнот при першій необхідності, скільки на гарантії захисту власників банкнот у випадку припинення виплат. Ряд штатів впровадили практику попередньої застави майна банків. Інакше кажучи було встановлено подвійну відповідальність, при якій акціонери банку відповідали по його зобов'язаннях у межах акцій, що їм належали за винятком їхнього реального внеску в капітал банку. Варто сказати ще про систему Нью-йоркського фонду страхування (New York Safety Fund), заснованого в 1829 році, – свого роду примусового страхування банків на випадок нездатності виконати свої зобов'язання. Банки вносили внески у фонд, кошти якого йшли на покриття боргів неплатоспроможних банків. Таким чином, у рамках цієї системи існувала об'єктивна тенденція прихованого субсидування слабких банків за рахунок більш сильних і розумно керованих, це субсидування ще більш підсилювалося від того, що розміри страхових внесків нараховувалися виходячи не з оцінки реального ризику діяльності того чи іншого банку, а просто у вигляді визначеного відсотка від статутного капіталу. У 1841-1842 роках 11 з числа банків, що входили у фонд, розорилося, фонд виявився спустошеним; після банкрутства 1842 року він скоротив страхування лише до самих банкнот (не покриваючи більше депозитну сферу), але й туті виявився неефективний і був остаточно закритий у 1866 році.

Протягом перших 50 років розвитку банківська сфера Сполучених Штатів залишалася, вцілому, скоріше закритою для доступу в неї нових банків. Однак наприкінці 30-х років у підході ряду штатів намітилися зміни, що зробили можливим установу банків без чартеру. Початок нової політики ознаменувалось прийняттям штатом Нью-Йорк у 1838 році так званого Закону про вільний банківський режим (Free-Banking Law), відповідно до якого емісійні права надавалися особі чи організації за умови депонування в офісі контролера цінних паперів (вища фінансова посадова особа штат) певного виду на суму емісії. Для депонування могли бути використані будь-які цінні папери федерального уряду і штатів, затверджені контролером, сюди ж відносилися деякі види застав під нерухомість. Механізм був простий: у випадку, якщо банк виявлявся неплатоспроможним, офіс контролера реалізовував закладені цінні папери і погашав банкноти.

Першим результатом дарованої волі став величезний наплив бажаючих негайно заснувати свій банк (понад 130). Приблизно половина з них дійсно відкрилася, і у свою чергу кожен другий з банків, що відкривалися, протягом трьох найближчих років розорився. Багато хто з цих банків були засновані з однією тільки емісійною метою, однак у 1848 році штат прийняв закон, що вимагав від них також депозитної і кредитної діяльності.

Паралельно з тенденцією убік більшої конкуренції в деяких штатах намітився рух до місцевих монополій – так, Bank of Indiana і Bank of Ohio, засновані, відповідно, у 1834 і 1845 роках, були спочатку монополіями штатів (Іллінойс наслідував нью-йоркському прикладу вільного банківського бізнесу вже в 1851 році, а Індіана і Вісконсин зробили це трохи пізніше). Хоча американську банківську систему тих років ще ні які не можна назвати завершеною, проте, була набагато стійкішою, ніж дотепер. Винятком була тільки інтернаціональна криза 1857 року, коли неплатежі охопили всю Америку.

Радикальні зміни в сформованій до середини XIX ст. банківській системі США почалися під час Громадянської війни 1861-1865 років, коли банки Півдня, підтримуючи сепаратистську політику своїх штатів, обірвали контакти з північними банками. А оскільки південні банки мали великий обсяг зобов'язань перед північними, останні понесли в результаті цього великі збитки, але за рахунок скорочення своїх кредитних операцій зуміли втриматися на плаву; при цьому їхній стан, з погляду резервів, залишаловся цілком стійким, однак, коли розгорнулися повномасштабні воєнні дії, нестаток уряду в грошах усе-таки дав про себе знати.

Соломон Чейз, секретар Скарбниці в 1861-1865 роках, переживши серйозні труднощі з розміщенням позик (їх за час війни було випущено шість на суму майже $2,5 млрд.), повністю перетворив усю фінансову систему Сполучених Штатів. Чейз скликав на "конференцію" представників банків Північного сходу, на якій спільними зусиллями був розроблений план допомоги уряду через надання йому 50-мільйонної позики. На тверду вимогу Чейза кредит був виданий металевими грошима, і одночасно з його наданням Скарбниця приступила до емісії банкнот Сполучених Штатів. Цей крок вів до подальшого ослаблення банків, які приймали банкноти уряду і, які платили за них металом; у результаті, наприкінці 1862 року банки Нью-Йорка, Бостона і Філадельфії призупинили виплати, і слідом за цим вийшов білль про емісію нового засобу платежу – коштовного паперу, що непогашується, на суму в $150 млн. Ця подія викликала хвилю протестів, у тому числі і з боку банків. Протягом наступних 12 місяців були зроблені ще 2 емісії по $150 млн. кожна, після чого емісія була припинена, а Чейз звернувся до нової схеми залучення засобів шляхом продажу державних облігацій.

Цей крок Скарбниці можна розглядати як своєрідне логічне продовження системи депонування облігацій, тільки цього разу не на рівні штату, а на федеральному рівні: за законом 1864 року (National Banking Law of 1864) була дозволене створення банків з кількістю пайовиків не менш п'яти і капіталом не менш $50 тис.; умовою створення таких банків було забезпечення ними своїх емісій через депонування зареєстрованих облігацій уряду США в Скарбниці, причому ця сума емісії не повинна була перевищувати 90% ринкової вартості депонованих облігацій і 100% їхньої номінальної вартості.

Аналогічно, якщо банк припиняв виплати, Скарбниця повинна була продати облігації і зробити виплати самостійно; крім того, Скарбниця володіла винятковим правом на всі активи збанкрутілого банку для виплат по всім претензіям, що пред'являлися цьому банкові.

Головною причиною для організації подібної системи було, зрозуміло, прагнення створити великий ринок для урядових облігацій. У той же час варто сказати, що нові, так звані "національні" банки із самого початку задумувалися як майбутня заміна банкам штатів, а особлива увага приділялася перевагам єдиної валюти. Законом передбачалося, що банки штатів повинні будуть почати певні кроки для того, щоб "вписатися" у схему, але, оскільки темпи цього процесу виявилися нижчими тих, які хотів би бачити уряд, то в 1865 році був прийнятий закон, що передбачав штрафування банків, які не підкорилися новій системі, на суму до 10% від їхньої емісії – це виявилося практично смертельним для багатьох банків штатів, які у більшому ступені залежали від емісійної діяльності.

"Грінбеки" (Greenbacks), як стали називати ці неконвертовані державні банкноти (щоб відрізнити їх від випусків, що погашаються, вони були жовтого кольору на звороті – до речі, звідси походять обидва сучасних жаргонних найменування доларових банкнот "гріни" і "бакси"), були в обороті, по суті, як законний засіб платежу і були обов'язкові до прийому по номінальній вартості у усіх видах виплат, вироблених у межах Сполучених Штатів, у тому числі для будь-яких податкових цілей. За допомогою цих банкнот уряд повинен був робити усі виплати, зв'язані з оплатою праці і поверненням кредитів (крім сплати відсотків і погашення державного боргу). Незважаючи на все це, до 1867 року значна частина банкнот національних банків коштувала дешевше паперових грошей, а багато хто з цих банків уже встигли збанкрутувати.

Loading...

 
 

Цікаве