WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБанківська справа → Історія світової банківської системи - Курсова робота

Історія світової банківської системи - Курсова робота

Грошово-кредитна політика, основним провідником якої, як правило, є ЦБ, повинна головним чином впливати на валютний курс, процентні ставки і на загальний об'єм ліквідності банківської системи і, отже, економіки. Досягнення цих завдань переслідує мету: стабілізувати економічне зростання, утримувати безробіття і інфляцію на низькому рівні. Згідно статуту будь-якої ЦБ зазвичай відповідає за стабільність грошового звернення і курсу національної валюти і в цих цілях координує свою політику з іншими державними органами. Найчастіше грошово-кредитна політика є одним з елементів всієї економічної політики і прямо формується на основі пріоритетів уряду.

Взаємини ЦБ і уряди в проведенні грошово-кредитної політики, як правило, чітко визначені. Уряд обмежений в своїх діях і зазвичай не втручається в повсякденну роботу банку, погоджуючи з ним лише загальну макроекономічну політику

Розрізняють "вузьку" і "широку" грошово-кредитну політику. Під вузькою політикою мають на увазі досягнення оптимального валютного курсу за допомогою інвестицій на валютному ринку, облікової політики і інших інструментів, що впливають на короткострокові процентні ставки. Широка політика переслідує своєю метою боротьбу з інфляцією через дію на грошову масу в обігу. За допомогою прямих і непрямих методів кредитного контролю регулюються ліквідність банківської системи і довгострокові процентні ставки.

Грошово-кредитна політика має чітко зв'язати з бюджетом і податковою політикою і відповідно з фінансуванням держбюджету.

2. Світові банківські системи на сучасному етапі

В даний час слід виділити двох основних типів організації кредитово-банківських систем в розвинених країнах:

кредитово-банківська система з центральним банком;

кредитово-банківська система з федеральним резервом.

До 1999 р. в розвинених капіталістичних державах, до яких можна віднести Японію, Німеччину, Великобританію, Францію, Італію, Швейцарію, Нідерланди і Бельгію, з деякими варіаціями діяла банківська система з незалежним центральним банком. Система федерального резерву використовувалася лише в Сполучених Штатах Америки.

Проте новітня економічна історія показала, що за ситуації, коли країна прагне до того, аби її валюта була резервною і розрахунковою у світовому масштабі, система федерального резерву є більш конкурентоздатною, оперативною і стійкою.

До 1999 р. основними державами-конкурентами, що претендують на обслуговування міжнародних економічних зв'язків в своїх банківських системах, були Японія, США і Німеччина. Валюти цих країн, безумовно, були резервними впродовж 20 останніх років. Проте, така ситуація не владнувала інші розвинені європейські держави, на долю яких разом з Німеччиною доводилося близько 25% об'єму світового експорту (тоді як доля США складала приблизно 12%, а Японії – лише 9,5%). При цьому близько 50% міжнародних валютних резервів, включаючи СДР і права на кредит МВФ, були в доларах США, 13% – в німецьких марках, а 7% – в японських ієнах і 7% – в ЕКЮ ("сурогатна" валюта, вживана для обслуговування міжнародних боргів). Не слід забувати і про те, що країни – члени Європейського валютного союзу (ЕВС), володіють переважною частиною світових резервів монетарного золота. Доля Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів і Бельгії в світовому запасі золота складає в сукупності приблизно 34,5%, включаючи резерви Європейського валютного інституту (нині ЕЦБ) – 42,5%. Для порівняння: США припадає на частку близько 24% світових запасів монетарного золота, а Японії – близько 2%. [1, 64]

Сукупний об'єм ринку державних коштовних паперів в Європі перевищує об'єм аналогічного ринку в США майже на 5%, причому статус держав ЕВС як крупного сукупного міжнародного нетто-кредитора забезпечує європейському державному боргу максимальний рейтинг.

Капіталізація європейського ринку державних і корпоративних облігацій складає 70% капіталізацій американського ринку, а ринку акцій – 60%.

Біржовий зворот ф'ючерсів і опціонів в Європі складає близько 60% звороту даних фінансових інструментів в США.

Статус долара США як світової резервної валюти впродовж півсотні років після підписання Бреттон-Вудського угоди давав США чималі переваги: по-перше, можливість фінансувати бюджетний дефіцит емісійними засобами, маючи постійний попит на національну валюту за кордоном; по-друге, можливість фінансувати національною валютою 160 мільярдний дефіцит поточних операцій, протиставляючи еластичність процентних ставок волатильности валютних курсів.

Все вищезазначене створювало загрозливу ситуацію для фінансової незалежності і стабільності економічних систем групи розвинених європейських країн і безперервно підштовхувало Західну Європу до фінансової і економічної інтеграції. Через ту обставину, що в розвинених країнах Європи склалася і функціонувала система розрізнених державних центральних банків, кожен з яких емітував власну національну валюту, європейській банківській системі було дуже складно конкурувати з Федеральною резервною системою США. Виняток становила система Бундесбанка ФРН, яка впродовж 20–25 останніх років тримала безперечне лідерство серед європейських банківських систем. Важливу роль в цьому грав той факт, що німецька марка була міжнародною резервною валютою першої категорії. Наявність в Європі ряду банківських систем, різних по законодавчому пристрою і методам регулювання валютних курсів, створювало проблематичну ситуацію з підтримкою стабільності курсів національних європейських валют.

Прологом до об'єднання континенту став Римський договір 1957 р., який не декларував в явній формі прагнення до єдиної європейської валюти, але ставив основною задачею стабільність валютних курсів як основний пріоритет європейської інтеграції. У 1962 р., не дивлячись на дію в цей час Бреттон-Вудськой системи золотовалютного стандарту, в рамках якої встановлювалися фіксовані співвідношення між валютами, Європейська комісія проголосила перехід до єдиної європейської валюти як одну із стратегічних цілей Співтовариства. У 1969 р. після ревальвації німецької марки канцлер В. Брандт "оживив" цю ідею: вона була формалізована в плані Вернера по переходу до єдиної європейської валюти в 1970 р. Але в 1971 р. крах Бреттон-Вудськой системи, демонетизація золота і початок "вільного плавання" валют перекреслили вищеназваний план.

Європейські країни створили в 1972 р. механізм спільного регулювання "плаваючих" курсів. Він обмежував відхилення валютних курсів від центральних значень межами в 1,125% і був відомий як "курсова змія" із-за високої частоти коливань крос-курсів європейських валют до долара США. Проте функціонування цього механізму протікало складно: Великобританія дотримувалася цих правил всього шість тижнів, Франція і Італія двічі відступали від системи правил, передбачених механізмом спільного регулювання "плаваючих" курсів. Стало очевидним, що в світовій грошовій системі сталися безповоротні зміни і повернення до фіксованих співвідношень валют неможливий. Тоді європейські держави створили Європейську валютну систему (ЕВС). 7 липня 1978 р. в Бремені було поміщено угоду про створення ЕВС. Меморандум про створення ЕВС був підписаний президентом Єврокомісії Р. Дженкинсом в 1978 р. До березня 1979 р. країни ЕВС (окрім Великобританії, що приєдналася пізніше) увійшли до системи, що передбачає формування валютних курсів, з механізмом, що обмежує їх відхилення межами в 0,25% в обоє сторони від фіксованих центральних значень. Для найменш стабільних валют межі були встановлені в 6%. Як і у випадку з попереднім невдалим досвідом, даний механізм себе не виправдав. Французький франк і італійська ліра двічі піддавалися девальвації, а з приходом до влади лівоцентристського уряду Ф. Міттерана в 1982–1983 рр. встало питання про вихід Франції з ЕВС. Але цього не сталося.

У грудні 1991 р. президент Єврокомісії Ж. Делор виступив з детальною програмою поетапного переходу до єдиної євровалюти. Його доповідь стала основою для прийняття формальної угоди держав – учасників ЕВС, яке було підписано в Маастріхте на початку 1992 р. Але в тому ж році був проведений "невдалий" референдум в Данії, що створило грунт для сумнівів в спроможності планів європейської валютної інтеграції. Внаслідок цього Великобританія і Італія вийшли з вищезазначеної угоди. Цей крок привів до різних результатів в обох державах. Італія, яка була країною з малоефективною економічною системою, активізувала свою фінансову дисципліну, і в травні 1998 р. її офіційно включили в число держав – членів моновалютного простору. У Великобританії ж – навпроти – вихід з угоди сприяв розвитку "євроскептицизму". У результаті лейбористський кабінет сформулював неможливість приєднання країни до євросистеми до чергових парламентських виборів в 2002 р.

Loading...

 
 

Цікаве