WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБанківська справа → Кредитні відносини банків з індивідуальними позичальниками (магістерська) - Реферат

Кредитні відносини банків з індивідуальними позичальниками (магістерська) - Реферат

У дореформений період вітчизняною банківською практикою були вироблені три методи кредитування: за залишком, за оборотом і за сукупністю матеріальних запасів та виробничих витрат. Суть першого з них полягала в тому, що рух кредиту (тобто видача і погашення його) пов'язувався з рухом залишків цінностей, котрі кредитувались, і були різними товарно-матеріальними цінностями (сировина, основні та допоміжні матеріали, запасні частини, товари та ін ) незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, готова продукція і товари відвантажені. Зростання наднормативних запасів викликало потребу в кредиті, а їх зниження вимагало його погашення у відповідній частині. При цьому методі кредитування кредит мав компенсаційний характер тому що відшкодовував підприємствам їх власні кошти, вкладені в підвищені (понад норматив) запаси цінностей і витрат.

Особливість методу кредитування за оборотом була в тому, що рух кредиту визначався оборотом матеріальних цінностей, тобто їх поступленням і витрачанням. Даний метод кредитування мав платіжний характер, бо видача позик проводилась безпосередньо на здійснення платежу і, головне, в момент виникнення потреби в залучених коштах. Погашення кредиту здійснювалось по мірі поступлення виручки. На практиці кредитування за оборотом застосовувалось при інтенсивному платіжному обороті, особливо в сезонних галузях промисловості, торгівлі, сільському господарстві, заготівельних організаціях.

Метод кредитування за залишком втратив своє практичне значення у процесі першого етапу банківської реформи 1980-х років, коли був завершений процес переходу від кредитування багаточисельних розрізнених об'єктів до кредитування сукупного об'єкта за оборотом у формі сукупності запасів і витрат.

Визначальною рисою зазначених методів банківського кредитування, на думку О.В. Дзюблюка, є орієнтація їх на певні строго визначені об'єкти кредитних вкладень [33, c. 40].

У сучасній практиці застосовуються три основні методи кредитування: цільова позика, кредитна лінія і кредитування поточного рахунку по мірі поступлення платіжних документів до нього в межах відкритого ліміту кредитування - "овердрафт".

Таким чином, організація роботи банківських установ з визначення змісту принципів та основних умов кредитування має бути спрямована на забезпечення надійного зацікавленого партнерства у взаємовідносинах банку з клієнтами, індивідуального підходу до кожного з них при зверненні за кредитом. Результатом цього мусить стати найефективніше використання наданих у кредит коштів, котрі позитивно впливають на загальний стан розвитку економіки країни.

1.3. Особливості кредитних відносин із індивідуальними позичальниками

Рівень розвитку кредитних відносин у тій чи іншій країні визначається не лише багатоаспектністю функціонального застосування кредиту, а й різноманітністю його форм.

Питання про форми кредиту в економічній науці є дискусійним. Зокрема в теоретичній літературі форму кредиту трактують неоднозначно. Так, Г.С.Панова стверджує, що "...форма кредиту - це, з одного боку, відображення суті кредиту, а з іншого - відображення взаємозв'язку власне кредитних відносин з предметною стороною кредитної операції" [64, c. 164].

В економічній літературі відсутній також єдиний підхід до переліку форм кредиту. Відмінності у підходах економістів випливають в основному з різного розуміння критеріїв, принципів та ознак виділення форм кредиту. Чисельність і різноманітність характеристик визначається тим, що в основі всіх класифікацій є формальні ознаки. Крім того, будь-яку класифікацію не можна вважати вичерпною, оскільки зростаючий динамізм ринкової економіки обумовлює нові форми кредитних взаємовідносин. Так, на думку Г. С. Панової, "форми прояву кредиту як економічної категорії можна класифікувати за різними ознаками: а) залежно від матеріально-речової природи розрізняють товарну, грошову та змішану форми кредиту; б) за функціональною ознакою (з точки зору задоволення потреб економіки й клієнтів банку) - споживчу та змішану форми; в) за суб'єктами кредитної угоди розрізняють такі форми кредиту, як кредит юридичним і фізичним особам, а детальніше: лихварський, комерційний, банківський (прямий і непрямий), державний, споживчий, іпотечний, особистий, міжнародний" [64, c. 177].

В "Енциклопедичному словнику бізнесмена" зазначено, що "кредит може бутити в грошовій і товарній формі. Форми кредиту розрізняються також і залежно від складу учасників кредитних відносин, котрі визначають особливості формування і використання відповідних частин позичкового фонду, наприклад: банківський, державний, споживчий, комерційний і міжнародний кредит". М.І. Крупка стверджує, що "форма кредиту визначається рядом ознак; характером кредитних відносин; складом учасників (суб'єктів) кредитної операції; змістом об'єкта операції; рівнем і джерелом сплати процента; конкретним змістом кредитної угоди тощо" [52, с. 90]. І.О. Лютий вважає, шо "форми кредиту можна розглядати залежно від характеру: позичкової вартості, кредитора і позичальника, цільових потреб позичальника" [56, с. 188]. На думку Б. С. Івасіва, форма кредиту "визначається за такими функціональними ознаками: характер кредитних відносин, склад учасників (суб'єктів) кредитної операції, об'єкт і сфера кредитування та ін [42, с. 401]. До функціональних форм кредиту належать: комерційний, банківський споживчий, державний і міжнародний кредит"

За основними групами позичальників розрізняють такі кредити, як:

• суб'єктам економіки, фізичним особам, органам державної влади (позики клієнтам);

• банківським установам (міжбанківські кредити).

Стосовно організаційно-економічних форм кредиту та видів банківського кредиту, котрі застосовуються в Україні, то вони в цілому відповідають тому етапу ринкової економіки, що склався, сприяють задоволенню потреб клієнтів і визначають кредитну політику окремої банківської установи.

За допомогою різноманітних кредитів банки вирішують завдання збільшення прибутку за рахунок розширення обсягу позикових операцій, диверсифікації клієнтської бази, пошуку джерел доходів, котрі компенсують ризик за кредитами.

Аналіз використаних джерел та практичної діяльності банків дає підставу вважати, що кредитні відносини банку з індивідуальними позичальниками включають три блоки:

  • суб'єкти кредиту,

  • об'єкти кредитування,

  • забезпечення кредиту.

Система кредитних відносин будується на принципах розподілу повноважень між окремими виконавцями функцій кредиту. Кредитні відносини виникають на підставі договору чи закону. Головним недоліком сучасної української практики використання кредитних договорів є їх дещо формальний характер. В економічному розрізі кредитні договори не містять дійових заходів із уникнення прострочки платежу за основним боргом і процентами за кредит. У правовому відношенні кредитні договори не забезпечують повернення виданої позики [45, c. 85].

Учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися; функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести економічну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб'єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичальником, суб'єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу.

Кредитори – це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні особи, юридичні особи (підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), держава. Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізують кошти в інших суб'єктів, у тому числі і на засадах запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому банки можна розглядати як колективних кредиторів.

Індивідуальний позичальник – це учасник кредитних відносин, який має потребу в додаткових коштах і одержуює їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою індивідуального позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником. Тому його права стосовно використання цих коштів дещо обмежені – він не може вийти за межі тих умов і цілей, які передбачені його угодою з позичальником. З цього погляду позичальник перебуває в певній залежності від кредитора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних відносинах.

Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами: фізичні особи, всі юридичні особи, держава.

Банки працюють у певних межах, що визначаються сукупністю наявних ресурсів, нормативами економічного регулювання центрального банку. Обсяг кредитів, який може бути наданий клієнтам, залежить від обсягу власних та залучених коштів, регламентованою пропорцією міжними, поточних нормативів ліквідності, вимог збалансування активів та пасивів за строками, розміру грошових ресурсів, що перераховуються в центральні резерви Національного банку тощо [34, c. 236].

Loading...

 
 

Цікаве