WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаБанківська справа → Банківська справа. Вексельний обіг в Україні: проблеми і перспективи розвитку (магістерська) - Дипломна робота

Банківська справа. Вексельний обіг в Україні: проблеми і перспективи розвитку (магістерська) - Дипломна робота

Маркування першого екземпляра векселя здійснюється векселедавцем, всіх інших тотожних екземплярів векселів, виданих на вимогу векселедержателя, – векселедержателем, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Наклеювання марок гербового збору на вексель має здійснюватися у день видачі векселя або його тотожного екземпляра. Платник здійснює маркування документа таким чином, щоб на один екземпляр документа наклеювалося не більше п'яти марок гербового збору.

1.3 Правові та організаційні засади проведення банками операцій з векселями.

Україна в складі колишнього СРСР приєдналася до Женевських вексельних конвенцій. Однак, замість офіційного перекладу, в СРСР Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 року №104/1341 було прийнято Положення про переказний і простий вексель, текст якого фактично і є перекладом Уніфікованого закону російською мовою. Оскільки приєднання СРСР до Женевських вексельних конвенцій мало на меті забезпечення потреб зовнішньої торгівлі, у господарській діяльності векселі не застосовувалися до 1992 року.

У 1991 році Україна фактично підтвердила дію вексельних конвенцій на своїй території Законом України від 12 вересня 1991 року №1543-ХІІ "Про правонаступництво України", який став правовою основою відродження вексельного обігу.

Наслідком цього було прийняття Постанови Верховної Ради України від 17 липня 1992 року №2479-XII "Про застосування векселів у господарському обороті України". Проте спроба запровадження вексельного обігу на той час не отримала позитивного результату. Передусім це сталося через відсутність в Україні будь яких механізмів впровадження векселів у господарський оборот. У тексті Постанови №2470 містяться лише вказівка "ввести вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року" та доручення "Кабінету Міністрів України разом з національним банком України до 1 липня 1992 року розробити і затвердити правила виготовлення та використання вексельних бланків" і "Кабінету Міністрів України до 1 вересня 1992 року здійснити заходи по координації підготовки міністерств і відомств до використання векселів у господарському обороті".

Навіть якщо не брати до уваги твердження фахівців вексельного права про відсутність на час прийняття Постанови№2470 українського чи російського перекладу Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, введення векселів у господарський оборот не мало шансів на успіх через недосконалість господарського та податкового законодавства України у початковий період становлення ринкової системи і відсутність практичного досвіду підприємницької діяльності, що перешкоджало впровадженню нового фінансового інструменту.

Немає потреби доводити, що подолання цих перешкод вимагало розробки досконалого економіко-правового механізму застосування векселів, яку неможливо здійснити у встановлений Верховною Радою термін. Цю неможливість, власне, і продемонструвала спільна Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку від 10 вересня 1992 року №528, якою було затверджено "Правила виготовлення і використання вексельних бланків" відновивши дію "Положення про переказний і простий вексель (Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 року №104/1341), згадані установи додали до неї низку власних положень, які стали особливостями національного вексельного законодавства. Отже, замість перекладу і впровадження тексту Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, в Україні було впроваджено Положення про переказний та простий вексель, яке майже не відрізняється від Уніфікованого закону.

Для практичного застосування це навряд чи мало б значення, якби не особливості, які згідно з Постановою №528 необхідно враховувати і які суперечать змісту і духу як Уніфікованого закону, так і аналогічного йому положення. Ці особливості суттєво обмежили права суб'єктів вексельного обігу, а саме: до суб'єктів вексельного обігу за Постановою №528 належать тільки "юридичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності", а видача векселів передбачається лише "для оплати поставленої продукції, виконання робіт та наданих послуг, за винятком векселів Мінфіну, Національного банку та комерційних банків України". Завдяки цьому винятку банківська система успішно використовує векселі, сфера застосування яких охоплює кредитні, торговельні, гарантійні, розрахункові, комісійні та довірчі операції.

Що ж до інших суб'єктів економічної діяльності, то їм, по суті, було відмовлено у використанні векселя як універсального фінансового інструменту. Інакше кажучи, з усіх можливих форм векселя суб'єктам підприємницької діяльності дозволено застосовувати у господарському обороті лише товарні векселі.

Слід також зауважити, що виходячи з назви (Правила виготовлення і використання вексельних бланків) Постанова №528 мала б регулювати тільки питання, пов'язані із виготовленням, реалізацією, заповненням та знищенням вексельних бланків, а не змінювати чи доповнювати норми конвенції, яка є нормативним актом вищої юридичної сили.

Втім, цю дуже незручну для фахівців традицію продовжив Указ Президента України від 2 листопада 1993 року №504 "Про сплату державного мита за вексельні бланки", у тексті якого раптово з'являється така норма: "Видача та індосамент векселів за межі України не допускаються". Навіть якщо не зважати, на те, що експорт векселів не пов'язаний зі сплатою державного мита за вексельні бланки, залишається питання щодо колізії норми Указу №504 та статті 2 Закону України від 23 квітня 1994 року №185/94 "Про здійснення розрахунків в іноземній валюті", яка фактично дозволяє не тільки видавати вексель нерезиденту, а й видавати його як передоплату за імпортні товари. Щоправда, згідно зі статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15093 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" на здійснення такої операції слід одержати індивідуальну ліцензію Національного банку України.

Штучне обмеження вексельного обігу привело до пошуку альтернативних фінансових інструментів. Деякий час роль векселів у господарському обороті досить успішно виконували угоди уступки права вимоги, які порівняно з векселями мали більш досконале правове регулювання та гуманний податковий режим. Тому у 1992-1998 роках застосування векселів у господарському обороті мало епізодичний, дещо експериментальний характер, наприклад, у сфері розрахунків векселями Національного диспетчерського центру України. Лише заборона переведення боргу і уступки права вимоги, яка була встановлена на внутрішньому ринку України та у зовнішньоекономічній діяльності Указом Президента України від 4 березня 1998 року №167/98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами і державними цільовими фондами", справді стимулювала поширення застосування вексельних розрахунків, незважаючи на те, що її законність неодноразово заперечувалась і в спеціальній літературі, і навіть судових ухвалах.

Наступним етапом розвитку вексельного обігу стало запровадження у 1996 році випуску та застосування казначейських векселів, яке, на думку його ініціаторів, мало одночасно розв'язати проблему бюджетного фінансування та погашення податкової заборгованості суб'єктів господарської діяльності – кредиторів бюджетних організацій. Крім цього, казначейські векселі, які на першому етапі свого обігу виконували функцію бюджетного фінансування, на другому етапі прирівнювалися до звичайних векселів суб'єктів господарської діяльності й виконували функцію засобу розрахунку або товару.

На жаль, спроба розв'язання проблеми неплатежів шляхом запровадження казначейських векселів не дала позитивних результатів. Однією з причин, що призвели до скасування казначейських векселів через їх неефективність у розв'язані проблеми неплатежів, було протиріччя між спробою державних органів подолати платіжну кризу, забезпечивши державне фінансування хоча б у вигляді казначейських векселів, та небажанням бюджету викуповувати власну заборгованість у повному обсязі, випускаючи казначейські векселі на всю суму цієї заборгованості.

Внаслідок того, що казначейські векселі випускалися лише на частину заборгованості бюджету, виникла черговість їх отримання і, як результат, численні зловживання у цій сфері. Ситуація ускладнювалася тим, що викуп бюджетної заборгованості за допомогою казначейських векселів здійснювався зі значним дисконтом, що порушувало законні інтереси кредиторів бюджету.

Однак, незважаючи на численні вади, в умовах дефіциту державного бюджету казначейські векселі надали хоч і недосконалу, але реальну можливість погашення заборгованості бюджетних організацій перед суб'єктами підприємницької діяльності. Цей висновок підтверджується тим, що в кожному окремому випадку ініціатива щодо здійснення розрахунків за допомогою казначейських векселів виходила від суб'єкта підприємницької діяльності – кредитора бюджетних організацій, а отже, бурхливий розвиток цих операцій відповідав інтересам підприємців.

Loading...

 
 

Цікаве