WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаШкільні твори → Уславлення мужностi й сили людського духу в поезiї Лесi Українки - Реферат

Уславлення мужностi й сили людського духу в поезiї Лесi Українки - Реферат

Уславлення мужностi й сили людського духу в поезiї Лесi Українки
Ще не палить сонце, розпiкаючи голубе небо. Ще яскраве зiлля мрiє, зустрiчаючи чарiвнi свiтанки. Схилившись понад ставом, миють свої довгi коси в прозорiй водi срiбнолистi верби i шепочуть тихо:
Будуть проходити люди,
Вбогi й багатi, веселi й сумнi,
Радощi й тугу нестимуть менi,
Їм промовляти душа моя буде…
У тих вербах жива душа безсмертної Лесi Українки, що щедро дiлилася з людьми своїм казковим багатством, подарувала свiтовi сильний дзвiнкий голос, що волею своєю перемагав.
Спiв Лесi Українки вiдкрився свiтовi несподiвано. Немов тая Мавка, прокинувшись вiд довгого сну, захоплювалась вона барвами та звуками, змiнами в природi й душi, збирала, "випивала нектар землi, пишних трав, лукiв", "виношувала" майбутнiх героїв у думцi.
Несмiливо "ранньою весною" вийшла поетеса на лiтературний шлях i "тихий спiв несмiлий заспiвала".
Є цiкавий вираз, що людина повинна створити себе сама, злiпити скульптуру з безформеної маси, знайти баланс гармонiйностi, але умовою для цього завжди була i буде чистота серця. I Леся Українка створила себе!
Iї поезiї - це постiйний дух непокори, волелюбства, зневага до труднощiв i втоми, гордовите бажання нiколи не бути слабкою, зневiреною, розбитою:
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долi?
А доля-мачуха, дiйсно, встелила шлях поетеси колючим терном та гiрким полином. У двадцять рокiв страшна недуга прикувала Лесю Українку до лiжка, але дiвчина не здавалася без бою, боролася за життя, за право на радiсть, за сонце, за щастя.
При всiй витонченостi й уразливостi натури змогла вона зусиллям волi, мислi й доброти пiднятися над своїм болем, бо в слабкому й хворому тiлi жила могутня душа, нестримнi кипучi думки якої рвалися до людей, гартуючись у фiзичних i моральних муках:
Так! Я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiй таки сподiватись,
Буду жити! Геть думи сумнi!
I Леся Українка ламала терни голими руками, стоптувала полини, кинутi на її дорогу злою долею. Ще малою мрiяла ця дiвчина знайти сонце-сяйний квiт папоротi, щоб зробити щасливим знедолений свiй народ.
Як особисту трагедiю, переживала письменниця уярмлення свого народу, безправнiсть його культури. Душа Лесi Українки, лагiдна з природи, закипала гнiвом на кожен вияв утискiв, колонiальної сваволi. Поетеса задихалася в атмосферi царського деспотизму, в середовищi, отруєнiм бацилами рабства. Вона добре знала ту полярну нiч сатрапiв i полiцмейстерiв, донощикiв i словоблудiв, де кожну живу думку кувалось у лещата казенностi, де саме українське слово зазнавало державногопереслiдування, де в'язницi були переповненi. Зi всiєю щирiстю й гiркотою визначила Леся Українка становище свого поколiння:
Орлинi крила маєм за плечима,
Самi ж кайданами прикутi до землi.
Тому погляд поетеси, натхненний спiв її найчастiше звернений у майбуття, де за валунами важкої свинцевої дiйсностi очам ясновидним уже вiдкривались сонячнi ландшафти свободи. А поки що Леся Українка засвiтила "досвiтнi огнi" своєї поезiї серед безмежної самодержавної ночi.
Яку ж треба було мати вiдвагу духу, щоб i серед тої, здавалось би, вiчної суспiльної байдужостi гукнути в пiтьму: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала…" Поетеса не боялась таких "необачних слiв"! Та й свої мистецькi симпатiї вона вiддавала тим, чий дух не корився сiрому будню, спiвала хвалу натурам цiльним, незламним, тим, хто, пориваючись до ясного завтра, мiг би сказати про себе вустами одного з персонажiв поеми "В катакомбах":
Не я один духовну спрагу маю,
Не я один так серцем голодую…
Пiд шаленим вогнем ганебних царських указiв, пiд невщухаючим обстрiлом заборон та переслiдувань стояла прекрасна Леся Українка з вояцьким щитом, мов легендарна дiвчина-витязь, закута в лати свого безстрашшя, гiдностi й правоти:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повиннi загинуть обоє!
За глибоким переконанням письменницi, лити сльози над українським безталанням - ще не велика послуга для краю:
Доволi вже їм литись, -
Що сльози там, де навiть кровi мало?
Щастя народу поетеса виборювала, щастя особисте - оплакувала. Ридань немає у її вiршах, але така туга в них, такий глибокий сум, що не можна не почути плачу нiжного Лесиного серця:
Є десь на свiтi мiй коханий,
Мiй хоч несуджений, та мiй єдиний!
Кого не зачарує бентежне i зоряне, свiтле i щире кохання Лесi Українки до Сергiя Мержинського? Кого не засмутить це гiрке i надривне, таке нещасливе кохання?
Криком зраненої лебiдки зiрвався розпач з її вуст:
"Крiзь темряву у простiр я простягаю руки до тебе:
вiзьми, вiзьми мене з собою, а буде мiй рятунок. О, рятуй мене, любий!"
I це страшне горе переживала Леся. I смiялась крiзь сльози. I спiвала крiзь сльози пiснi своїм зболеним i змученим серцем. Невилiковно хвора, Леся Українка дарувала iншим снагу свою та науку життєлюбства, жила обличчям до сонця i повертала до нього людей. Як вона сподiвалась на щастя! Як вiрила у вiчнiсть народу свого!
Свiтло Лесиної душi, її слова засяяли з нашої землi й ще багато столiть горiтимуть над свiтом. Вона завершила свiй шлях так, як i починала: зi спiвом на вустах!
Loading...

 
 

Цікаве