WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаШкільні твори → Збірка творів для 8 класу - Реферат

Збірка творів для 8 класу - Реферат


гiрко запитує М. Вороний наприкiнцi поеми.
I справдi - де? Та щоб знайти вiдповiдь, треба спочатку правильно поставити питання, а це вже зроблено. Отже - є надiя!
Проблема iсторичної пам'ятi народу в поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля" (II варiант)
Батькiвщину не обирають. Вона, як i мати, у людини одна, куди б не закинуло нас життя. Це вона, Вiтчизна, вибрала нас i сповнила душу дивними пiснями, напоїла чар-зiллям широких степiв та буйних лiсiв i полонила цiлющими пахощами землi своєї. I все це живе в нас змалку, успадковане вiд далеких пращурiв. Часом людина вiдривається вiд рiдного корiння, мандрує в далекi свiти, переймає чужi звичаї, заглушуючи в собi голос родової пам'ятi. I ось уже забуто i рiднi мелодiї, i давнi традицiї, i тихi води, i яснi зорi. Чужина зловила душу у свої сiтi, вiдлучила вiд рiдної матерi й потiм зловтiшається вiд тiєї зради. Та чи можна безслiдно стерти iсторичну пам'ять людини i цiлого народу? Роздумам про це присвятив свою поему "Євшан-зiлля" палкий патрiот України Микола Вороний.
На перший погляд здається незвичним, що мова йде про давнiх ворогiв слов'янського люду, половцiв, у позитивному планi. Виявляєть ся, вони такi ж люди, як i ми, у них теж є свої цiнностi й святинi, серед яких найвище стоїть Вiтчизна. I чому б тому хлопчинi не прирости серцем до iншої землi, де його люблять, оточують розкошами, нi в чому не вiдмовляють? Здається, так воно i є: половчанин забув свiй край, звик до чужих людей, чужої мови й того золотого ланцюга, яким прикули його споконвiчнi вороги рiдного народу. Як часто люди дають одурити себе, мiняючи святу волю й дорогоцiнну отчу землю на сите, бездумне життя! Зачерствiло, оглухло серце, мовчать його струни, байдужi до спiву гудця, що щиро прагне пробудити в юнаковi давнi спогади, оживити в його душi образ рiдного краю. Безнадiйнi старання... Тiльки чому ж раптом так затремтiв i зблiд обличчям юнак? То посланець вiд батька дав понюхати половчанину сухої степової трави - зiлля євшану. I той гiркий рiдний запах пiдняв з глибини серця цiлу бурю спогадiв i полум'яних патрiотичних почуттiв:
"Краще в рiднiм краї милiм
Полягти костьми, сконати,
Нiж в землi чужiй ворожiй
В славi й шанi пробувати!"
Отже, невмирущий той дух святої любовi, i жодним недругам не викоренити його, бо вiн є часткою самої людини. Треба тiльки вiдшукати його в глибинах своєї пiдсвiдомостi, в найпотаємнiших куточках душi. Та люди рiдко зазирають углиб себе. Їх цiлком влаштовує спо-кiйне, безтурботне життя, чужа ласка, чужi думки i навiть тi тонкi сiтi, що сплетено на людську душу чужим лукавством. Простодушнi, обiкраденi й нещаснi! Вони навiть не помiчають, що стали рабами, бо втратили найдорожче в життi - Вiтчизну й волю.
Україно! Моя люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Як болiсний зойк, вирвалися цi слова з поетового серця. Чому так зневажено українським народом почуття нацiональної гiдностi? Хiба йому нема чим гордитися у своїй iсторiї? Чому так швидко забулася слава дiдiв-прадiдiв? Нашi предки не блукали мандрiвцями без дороги. Свята любов до матерi України горiла в їхнiх серцях, пiднiмала бойовий дух, гартувала волю й завзяття в лютих сiчах за незалежнiсть Вiтчизни. А сивi кобзарi несли в народ свої тужливi, бентежнi пiснi, заповiда ючи нащадкам ту любов i ту славу. Що ж сталося з нащадками? Чому так змiлiли їхнi душi? Поетовi гiрко усвiдомлювати, що його народ перетворився на раба, якiй покiрно несе на згорблених плечах свою недолю. Приборкано його вiльнолюбну душу, пiдрiзано крила, позбавлено слова й пiснi. Нiмий, немiчний, жалюгiдний, вiн принишк, понурив голову i змирився. То як же розбудити в ньому приспане почуття власної гiдностi, повернути втрачену iсторичну пам'ять, пiдняти дух, запалити в серцi святу iскру любовi до рiдної землi?
Де ж того євшану взяти
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить, -
Шлях у край свiй повороту?
Як би хотiлось поетовi, щоб його палке слово стало тим чудодiйним зiллям, що лiкує хворi душi, повертає їх до життя, нагадує про те, чиї ми дiти! Щоб блуднi сини повернулись у свiй ясний край, до рiдної матерi Вiтчизни i примножили славу своїх далеких предкiв!
Пошук того євшан-зiлля триває й донинi. Бо й досi зрадливi сини України блукають чужими свiтами, загубивши стежку до отчих порогiв. Зажурилась Україна без рiдних дiтей, без їхньої любовi. Втомилася вiд гучних слiв, пустих обiцянок, фальшi, лицемiрства й холодної байдужостi. Здається, й вiльна, а не злетить до сонця на знесилених крилах. Незалежна, а не вихлюпне з душi радiсної пiснi. Їй потрiбна справжня синiвська любов, яка б пiдтримала матiр у тяжку годину, повернула б її до життя. Час повернутися обличчям i серцем до своєї Вiтчизни, до її славного минулого, бо тiльки вiд нього можна прокласти мiсток у щасливе майбутнє.
Україна в серцi i поезiї Олександра Олеся
Олександр Олесь творив у складних умовах пiднесення визвольної борнi рiдного народу, що завершилася 1917 року проголошенням державностi України та її трагiчного краху. На його творчiсть вплинула трагедiя україн-ського народу, який не знайшов у собi сили визволитися з-пiд колонiаль ного ярма, i болiснi переживання серця, вiдкритого до краси i любовi, але змушеного постiйно сприймати удари зла. М. Грушевський зазначив, що в поезiї О. Олесявiдбилися настрої передових кiл громадянства: "Україна дiстала поета-лiрика, котрого виглядала вiд часiв Шевченка! "
Поет прагнув поетичним словом виховати нацiональну гiднiсть українцiв, тому у його творчiй спадщинi так багато мiсця вiдведено Українi. Вiн постiйно шукав таких виражальних засобiв, якi з найбiльшою точнiстю могли б вiдобразити любов i захоплення Україною:
Жита з волошками, i луки, i гаї,
I всi розкошi веснянi,
Всю вроду, всю красу безкраю,
В словах, в пiснi мої.
Доля України весь час хвилювала Олеся, не давала його серцю спокою. На її степах та луках розквiтали йому квiти щастя, спiвали i плакали солов'ї, оживала казка дитинства. Тому так болiла його душа, коли перед ним поставала тогочасна дiйснiсть. 1906 року вiн написав:
Прокляття, розпач i ганьба!
Усю пройшов я Україну,
I сам не знаю, де спочину
I де не стрiну я раба.
1903 року поет побував на вiдкриттi пам'ятника Котляревському, i саме тодi вiдбувся його остаточний вибiр - усвiдомлення свого нацiонального покликання. Вiдтодi в кожному вiршi билося переповнене любов'ю до України поетове серце. У поезiях "Для всiх ти мертва i смiшна…", "Ой не квiтни, весно - мiй народ в кайданах…", "Садок. Пани. Московська мова…", "О правда! Мiй народ смiшний безкрає…" знайшло своє вiдображення осмислення поетом-патрiотом долi рiдної землi, її минулого i сучасного:
Нi! Хочу лiру я розбити,
Узяти сурму мiдну
Iз нею з гiр мерцiв будить
I Україну бiдну.
Та ось наступають передреволюцiйнi роки - i у поезiях 1916-1917 рокiв звучать i надiї, i заклики, i докiр, i сподiвання. Ми нiби стаємо свiдками оновлення духовних сил митця, його оптимiзму. Олесь палко бажає побачити
Loading...

 
 

Цікаве