WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаШкільні твори → Збірка творів для 8 класу - Реферат

Збірка творів для 8 класу - Реферат

чином, цi двi маленькi живi iстоти не залишаться сиротами, i Галя нiколи не буде вiдчувати себе самотньою.
Дiвчатка-сироти виступають героїнями багатьох оповiдань Грiнченка. Саме до них письменник виявляє велику батькiвську любов, бажаючи довести важливiсть цiєї любовi дорослим, яким вiн радить частiше звертатися до його дитячих оповiдань i бiльше уваги придiляти своїм власним дiтям.
Художнє вiдображення волелюбностi трудового народу в оповiданнi Михайла Коцюбинського "Дорогою цiною"
В оповiданнi М. Коцюбинського "Дорогою цiною" письменник опоетизував волелюбний дух трудящих України. Та його оповiдання вражає читача трагiчнiстю долi головних героїв.
Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, "який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi". Тi розповiдi розбуркували в дитячiй головi химернi мрiї, вояцький запал. Остап не хотiв миритися з тим, що вiн, Соломiя, дiд - не бiльше, нiж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдної землi, але з рiдним краєм, з коханою його розлучає панщина. Вiн, молодий, смiливий, одарований життєвою силою: "Стрункий, мiцний, з чорними очима, темним молодим вусом" i жити в неволi для нього - гiрше смертi, "лiпше загинути в багнi, нiж жити в неволi". Цiєю вiдчайдушнiстю в своєму прагненнi до волi вiн нагадує казака Голоту, Миколу Джерю, героїв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженої, страждаючої, а й сильної, смiливої, здатної до боротьби за свою долю. "Ваша Соломiя - то джерело пiд час спеки... то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе", - так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Рiшуча i любляча, Соломiя зiбрала всю свою енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла вперто i завзято з вiрою, що зламає всi перешкоди. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: "Дивнi косми чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу i лягли по землi дивними покосами". Засмученi очi Соломiї не покидають з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слiдкує Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв, в останньому вiдчаї кличе тяжко пораненого Остапа, на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого. Прощаються цi очi з надiєю на волю, з небом, з радiстю, з життям, коли чорна безодня дунайської води заковує тiло.
"Остапе!", - з розпукою кличе її душа.
"Соломiє!" - доноситься до неї крик його серця. Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за жадання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаї. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює нескоренiсть, волелюбнiсть українського народу.
Проблема iсторичної пам'ятi народу в поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля" (I варiант)
Не раз закликали митцi (вiд безiменних кобзарiв та лiтописцiв до вiдомих письменникiв i поетiв) не вiдриватися вiд рiдної землi, не забувати, "яких батькiв ми дiти". Здавна проблема збереження iсторичної пам'ятi бентежила серця - про це свiдчать старовиннi легенди. Людина не може не належати до певного народу з його традицiями, а втративши їх - залишатися повноцiнною людиною.
Про це йдеться у поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля", в основi якої лежить стара легенда.
Вперше цю легенду було записано у старовинному лiтописi. У цьому вихiдному варiантi розповiдається iсторiя про двох братiв - половецьких ханiв Отрока i Сиргана, один з яких пiсля поразки забiг у гори Дагестану i зажив там розкiшно. Коли можливим стало його повернення додому, виявилося, що Отрок забув рiдний народ i не бажає повертатися. Лише євшан-зiлля повернуло йому пам'ять.
У поемi Вороного, на вiдмiну вiд легенди, йдеться не про братiв, а про малого сина половецького хана. Це не випадковiсть. Для дорослої людини з характером, що вже встановився, пам'ятати рiдний край, чи зрiктись його - свiдомий вибiр. Дитинi, яка не має досвiду, легше призвичаїтись у чужому мiсцi, пiддатися впливу чужої сильної волi та часом i справдi забути те, що вiддалилося, перестало бути актуальним. Це швидше її нещастя, нiж провина.
Iнколи для цього навiть не треба опинятися "десь" - достатньо розриву в часi. Те, що було безпосереднiм життям одного поколiння, для наступного вже просто звичайна розповiдь, а для iнших - казка, легенда, щось далеке, вiдчужене вiд його власного життя. Подiї i традицiї вiддаляються, перестають хвилювати - i настає втрата пам'ятi. Наприклад, чи можемо ми назвати напам'ять хоча б п'ятьох найвидатнiших гетьманiв українського козацтва? Нашi далекi предки, може, воювали пiд їх проводом, i для них це питання було легким. Але поступово приходили новi провiдники, з'являлись новi герої, затьмарюючи колишнiх, змiнювались традицiї, цiнностi... Сильнi почуття викликають близькi подiї. Саме тому М. Вороний вводить символiчний розрив мiж поколiння ми: батьком i сином.
Сюжет у поеми наступний. Хлопчика захопив у полон Володимир Мономах i був вражений його вродою настiльки, що залишив при собi:
Оточив його почотом
I розкошами догiдно.
Батько страждає, мучиться, втративши дитину, а син розкошує i забуває поступово рiднi степи та батька. А хан наказує спiвцю ("гудцевi") Ору покликати хлопця назад. Нелегкою виявляєься ця справа: юнак байдуже ставиться до розповiдей про тугу вiтця, славу половець кої землi або до пiсень, що мали бути йому рiдними. Та чи не тому, що слова, на вiдмiну вiд розкошi, щойого оточує, є чимось нематерiаль ним? Слова можуть брехати... Тодi гудець дає понюхати євшан-зiлля з рiдного степу, i юнак:
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.
Рiдний степ, широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий
Раптом став перед очима -
З ним i батенько нещасний!
Воля! Воленька кохана...
Але на цьому поема не закiнчується. Навпаки, попереднiй змiст лише поступово пiдводить читача до головної iдей, що розкривається в останнiх рядках:
Україно моя люба!...
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи вони не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку? -
перекидає автор мiсток iз давнини у сучаснiсть. Тут йдеться i про колишнiх наших спiввiтчизникiв, i про тих, хто забув iсторiю i традицiї, залишившись на Батькiвщинi (не випадково ми бачимо два питання, а не одне).
До речi - тих, хто втратив пам'ять, М. Вороний (на вiдмiну вiд бiльшостi письменникiв та поетiв, що зверталися до цiєї теми) вiдверто не засуджує. I звертається з болем саме до України, нiби бажає вiд неї якихось дiй для повернення пам'ятi дiтям, що заблукали (не випадково ж вiн для розкриття своєї iдеї "перетворив" брата на сина). Свiдомiший має допомогти менш свiдомому.
Природно жити в ногу з часом, спиратися на реальнiсть, а не на далекi мрiї. Але бiда, якщо сьогодення затуляє собою усе минуле. Це слiд виправляти, але не словами чи нотацiями, а чимось бiльш вiдчутним.
Де ж того Євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить -
Шлях у край свiй повороту?! -
Loading...

 
 

Цікаве