WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаАрхітектура → Метод середовищного проектування. Архітектурне поектування. В рамках системи «середовище-людина» (за В.Л.Антоновим) - Реферат

Метод середовищного проектування. Архітектурне поектування. В рамках системи «середовище-людина» (за В.Л.Антоновим) - Реферат


Реферат на тему
Метод середовищного проектування. Архітектурне поектування
В рамках системи "середовище-людина" (за В.Л.Антоновим)
План
1. Природа і механізм формування естетичної цілісності міського середовища
2. Методика побудови архітектурної композиції як системи "середвище-людина"
Література
1. Природа і механізм формування естетичної цілісності міського середовища
(синтез окремих маршрутних фрагментів в архітектурній композиції)
Метафора як умова формування естетичної цілісності.
Цілісність архітектурного твору - позачасова цілісність.
Архітектурні посередники. Поняття "лімінарного" простору. Поняття "монтажної домінанти".
Вплив на людину архітектурної композиції здійснюється в просторово-часовій формі: у порівнянні попередніх і наступних вражень, що переміняють одне одного в різних ритмах. Навіть при русі по одному маршруті (тобто при лінійному розвитку композиції) естетична цілісність усвідомлюється не як сума кадрів, а як метафора. Уже на цьому найпростішому рівні діють принципово інші закони, ніж в сприйнятті креслення фасаду чи макета, що обдивляються "одним поглядом". Але в будь-якому архітектурному середовищі - у місті чи будинку - зчленовуються різні види і маршрути руху. Враження по різним маршрутам безпосередньо не зв'язані між собою. Для їх естетичної єдності потрібно складне багатоступінчасте узагальнення, пам'ятний відбір найбільш яскравих і характерних впливів. При їх узагальненні у свідомості людини відбувається те, що в теорії інформації названо укрупненням естетичної інформації, переходом від символів до над-символів, від композиції маршрутних фрагментів до композиції архітектурного середовища.
Таким чином, поняття ЦІЛІСНОСТІ постає механізмом перетворення фрагментів МОВЛЕННЯ, розгорнутих у часі і просторі, у певну позачасову єдність.
В описах, приведених вище, зникають предметні подробиці, і дається синтезуюча "художня домінанта" (за Христиансеном) чи "ведуча художня тема" (за Жолтовським).
Взаємодія зовнішнього і внутрішнього є основа естетичного вираження. "Вираження є ні що інше, як діалектичний синтез внутрішнього і зовнішнього, як єдність і боротьба протилежностей, коли все зовнішнє ми починаємо відчувати своїми фізичними органами почуттів"; К.Лінч зводить цю формулу в принцип просторового сприйняття, "яке переходить від контактного відчуття до далекого, від далеких - до символічних передач". А "зміст символу ... співвіднесено з ідеєю світовий цілокупності, з повнотою космічного і людського універсуму".
Але зовнішні і внутрішні категорії середовища знаходять єдність у сприйнятті людини лише в результаті багаторазових зіставлень, при яких зіштовхуються різні аспекти і зовнішніх просторів, і "особистого кокона". Вони безупинно змінюються в процесі щоденної діяльності людини. У якості "особистого кокона" виступає і кімната, і внутрішній дворик, і кабіна автомашини, і робочий кабінет тощо. Змінюються картини і зовнішнього оточення, і їхнього зіставлення з людиною, і ті асоціації, які супроводжують ці стики. Настільки складна система сприйняття може функціонувати лише при наявності посередника, що спрощує її шляхом прийняття на себе диполярних ознак.
Цей посередник у латинській транскрипції одержав найменування "медіатора". Нейрофізіологія пояснює функцію посередників тим, що вони дозволяють людині сформувати у свідомості картину цілого по окремих акцентах. Теорія мистецтв поширює медіативний принцип на художнє сприйняття. Посередник-медіатор концентрує в собі найбільш яскраві характеристики художнього контексту. Він створює асоціативне поле, у якому є своєрідним подразником - центром тяжіння і збудником асоціативно-образного ланцюга.
У формуванні такого центра тяжіння і такого асоціативно-образного ланцюга немаловажну роль грають архетипічні джерела свідомості людини. І тут ми знову зіштовхуємося з міфопоетичною моделлю світу, даного як всеосяжний універсум. Усвідомлює чи ні людина в собі цю міфопоетичну модель, вона все одно на інтуїтивному рівні діє, сприймає світ і оцінює довкілля під впливом архетипів. Тож необхідно зрозуміти цю модель в рамках проблеми естетичної ЦІЛІСНОСТІ міського середовища.
ЦІЛІСНІСТЬ, що розуміється як УПОРЯДКОВАНІСТЬ, архетипічно співвідноситься з міфопоетичними поняттями - "космосу" і "хаосу". Так само, як космос структурується з хаосу, "композиція" народжується з "диспозиції" (за Л.М.Виготським) шляхом її структурування. У цьому плані можна сказати, що архітектурна композиція має ознаки, якими міфопоетика наділяє космос. Варто підкреслити, що міфопоетичний Космос має, як і усе в міфології, природну основу: протиставлення світла неба і сонця землі з її темними надрами. Перші - символи правопорядку, другі - хаосу. Тому не випадково структурування Космосу має бінарний характер (небо-земля, світло-пітьма). Зв'язує ці частини в ціле певна вертикальна вісь. Вона матеріалізується в "Світовому дереві", концепція якого, за В.М.Топоровим і В.В.Івановим, виражає космос у цілому, забезпечуючи стійкість, непорушність, стабільність світу. Наприклад, у скандинавській міфології Світове дерево з'являється у вигляді ясена Іггдрасиля, у слов'ян - дубом, яблунею тощо. І не випадково тема дерева обіграється в мистецтві й архітектурі Нового часу. Так, у фільмі О.Довженко "Поема про море" загибель села символізована в знищенні дерева, а у фільмі "Жертвопринесення" А.Тарковського надія на стабільність світу - у становленні дерева. І не випадково руйнування кампаніли у Венеції в період першої світової війни було сприйнято жителями міста як катастрофа світу, а Петро Перший при будівництві Петербурга намагався звести Петропавловську дзвіницю ще до будівництва собору.
Все це - архітектурна матеріалізація концепції Світового дерева.
Міфологічними модифікаціями Світового дерева є Світова гора, світлова колона (у неоплатоників) тощо.
Відзначимо, що ідея Світового древа, Світової гори, світлової колони своєрідно поєднує концепції гносеології, структурної антропології, нейрофізіології про функції посередника у відносинах людини зі світом (стор. 26). В усіх цих випадках посередник-медіатор (міфопоетична "Світова гора" або нейрофізіологічний "акцент") з'являється як центр, від якого розвертається простір. Тут "земля зустрічається з небом". Це сакральне місце, обгороджене і виділене з профанної периферії. Центр семантично співвідноситься з "верхом" (благом, порядком), периферія - з "низом" (злом, безладдям-"сплутаністю"). Їхні символи - світло й пітьма. Подібна семантика наділяє центр якостями космосу, а периферію - якостями хаосу.
Через сакральну співвіднесеность з ними центр-середина має час вічності, тобто час неба-"верха" і пекла-"низу". Це - вічний нерухомий сакральний час початку утвору, час божественного безсмертя (час "верха"). Але він може стати і есхатологічним часом (часом "низу") прискорено мигтючим або таким, що йде назад. У силу цього сакральний центр-середина з його амбівалентністю і співвіднесеністю звічністю діаметрально протипоставлений повсякденному буттю. Він наче "вийнятий" з реальності, у ньому "перевернені" земні явища, у нього внесені елементи "сплутаності", характерні для первинного хаосу. Таким чином, у сакральному центрі з'єднуються протилежні начала, що характерно для медіатора.
Міфопоетична ідея посередника-медіатора цікаво представлена в українській літературі Нового часу. У повісті О.Кобилянської "У неділю рано зілля копала" у якості такого медіатора-посередника з'являється гора Чебаниця, навколо якої розвертається дія. Героїня повести Тетяна, переміщаючись уверх, до вершини гори і вниз, до ріки в ущелину, попадає в різні
Loading...

 
 

Цікаве