WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаАрхітектура → Загибель і відновлення неоціненних скарбів - Реферат

Загибель і відновлення неоціненних скарбів - Реферат

Мазепиі (11). Добито пам'ятки й того монастиря, де жила й діяла його мати Магдалина (Флорівський монастир). Боротьба проти "мазепинства" перероджується у боротьбу проти всього великого, що створив за свою історію український нарід. Обличчя столиці - це обличчя країни. Найбільш "ударними"темпами Україна обертається в країну "без роду, без племені". Розвалюють храми великокняжої доби. Вже майже нічого не лишається й від київських пам'яток часів найбільшої самобутності українського зодчества (XVII - XVIII ст.).
Автор цих рядків - рішучий прихильник політичної і культурної єдності Євразії, рішучий супротивник усіх і всіляких інтервенцій. Однак тим гостріше він відчуває доконечну потребу берегти й охороняти культурну спадщину всіх народів Євразії, у тому числі - і великого українського народу. Можна і треба заперечувати діла Мазепи. Проте нищити творіння геніальних зодчих, які , працювали за Мазепи в Києві, це злочин, якому годі дібрати назву. Петро вмів боротися проти "мазепинства". Однак і він не зачепив пам'яток, що їх вони збудували.
На руїнах архітектурних шедеврів Києва справляють свою "вальпуржину ніч" люті вороги й ненависники російського та українського народів. Етнографічний матеріал "без роду, без племені" - що може бути ліпше для прибічників "колоніального розширення". Якомога швидше прибрати з лиця землі всі докази, що суперечать цій концепції! І їх прибирають так швидко, що, певно, дивом дивуються навіть автори цього не так "соціального", як національного замовлення.
Хоч який метод обрахунку застосовуй, результат буде той самий: близько половини, як не більше, неповторних архітектурних пам'яток Києва, які ще в 1934 році становили славу України, на 1937 рік щезли із земної поверхні (12). Тим часом іншого міста, яке, бодай віддалено, могло б дорівняти Києву своїми архітектурними скарбами, в Україні немає. Натхненники київських руйнацій ^просто роблять ніби "небулою" величезну частину архітектурної історії України [...]
Прекрасно сказав якось покійний М.Я.Марр: "Основна умова будь-якого поступу - безперервність культурних традицій" (13). Це аж ніяк не означає, що хоч у якомусь розумінні слід повторювати минуле. Таке повторення було б і завжди буває найнестерпнішою облудою. Потрібно творити нове. Проте у творенні цьому треба спиратися на знання і опанування того, що дано й подолано в традиції.
Що сказали б ті люди, які безпосередньо чи опосередковано санкціонують тепер незліченні київські руйнації, якби їм запропонували, припустімо, зібрати геть усі примірники "Кобзаря" Т.Г.Шевченка й спалити їх? Стираючи без сліду з лиця земного домонгольські й українські пам'ятки, київські "троцькісти" нищать не менші культурні цінності.
У житті народу архітектура так ї само істотна, як істотна, скажімо, поезія. Розправа з найкращими зодчеськими творіннями країни - це замах на народну культуру.
За цих крайніх і трагічних обставин у розпорядженні народу лишається тільки один засіб: почати зводити наново зруйновані пам'ятки. Книжки спалено, але рукопис залишився. На відміну од загиблих пам'яток малярства зниклі із земної поверхні пам'ятки архітектури в певному розумінні й роді можуть бути відтворені знову. Адже жоден зодчий не споруджує будівлю своєю рукою. За його проектом споруду будують муляри. Навіть ліпні роботи він не виконує власноруч; їх виконують, за його рисунком і вказівками, майстри-ліпники. Муляри й ліпники XII чи XVII століть не можуть повторити для нас свою роботу. Але "проекти" тогочасних зодчих - мовби в наших руках. Це - обміри, зарисовки й світлини зруйнованих шкідниками пам'яток. Щоправда, "троцькісти" передбачили й цю справу. Бо ж недаремно обидва творіння Йосипа Старцеві (14) знесено "без попередніх обмірів". І все-таки тих даних про ці прекрасні будівлі, які нагромадила за останні десятиріччя російська й українська наука, досить для того, щоб при знанні справи й любові до неї точно відновити проекти київського "Фіорованті", а за ними - відбудувати самі споруди. Навіть технологічні властивості будівель можна відновити з великою точністю. Звичайно, в археологічному розумінні нова будівля не буде заміною давньої. Проте в розумінні естетичному й туристичному ця заміна може бути повна. Потрібно тільки, щоб відновлення було виконано ретельно й науково. Тут не доведеться фантазувати. Збудувати знову можна буде, звичайно, тільки найкращі із знищених пам'яток (трагізм становища полягає в тому, що знищується якраз найкраще; пересічне й жалюгідне, за загальним правилом, спокійно стоїть на місці). Тому відбудовувати ці споруди потрібно в тому самому вигляді, в якому їх знала сучасна наука. Тільки таким шляхом можна уникнути всього сумнівного й довільного [...]
II. "КОМІСІЯ ЗОДЧЕСЬКОЇ ВІДБУДОВИ"
Справа відбудови зруйнованих пам'яток не може обмежуватися Києвом. Це питання має не тільки всеукраїнське, а й всеросійське значення. Всю Росію останніми роками пойняла хвиля безтямного руїнництва. В усіх куточках корінної Русі вороги народу понищили зодчеські творіння, яким належало б стати безсмертними завдяки їхнім художнім якостям. Наспів час подумати про заснування "Комісії Зодчеської Відбудови" (КЗВ) [...]
Не в збідненому, не в урізаному, а в збагаченому дбайливою реставрацією вигляді повинна передати наша доба майбутнім поколінням зодчеську спадщину євразійських народів, і передусім російську й українську спадщину. Нищителі, в найкращому разі, замість десятка форм архітектурної творчості минулих століть, залишають зразок якоїсь однієї форми. Багату, різноманітну сукупність пам'яток, що свідчить про невичерпну рясноту талантів, вони зводять до нечисленних уламків. Вони сприяють наклепникам на Росію й Україну, які твердять, що ці народи не мають розмаху творчої фантазії. Повторюємо: у найкращому разі від великого цілого вони лишають окремі шматки; від повноскладових рядів зберігають ізольовані відтинки. Штучно призволиться до деградації минуле великих народів.
Ні, Росія та Україна не стерплять цього знущання з себе й зі свого минулого. Вони відновлять повноту рядів. Вони знову змусять вигравати барвами всю сукупність створених минулими поколіннями художніх форм. Вони включать у культурно-історичний ланцюг вирвані з нього найцінніші ланки [...]
Історія Євразії була вже свідком подібних відбудовчих дій. Саме в такий спосіб український нарід, за доби свого "вікового піднесення" в XVII столітті, підняв з руїн пам'ятки великокняжого періоду. В цій грандіозній акції, яка ще не змальована і не оцінена як слід в історичній літературі, але яку автор цих рядків вивчив на десятках прикладів, не можна не відчути напруженого потягу найкращих представників тогочасної Русі-України до віднови тяглості національної русько-української художньо-матеріальної культури. Акція ця визначається такими іменами, як Петро Могила в Києві, Лазар Баранович, Йоаникій Ґалятовський у Чернігові.
Loading...

 
 

Цікаве